Я не став казати, що мені снилися мої спогади. Мені треба було відкараскатися від реальності, що більше не була моєю — не була реальністю Тома Сміта. Роуз відправила Ґрейс назад спати, а сама сіла поруч, нахилилася до мене та поцілувала в губи. Хоча швидше дзьобнула, ніж поцілувала, але в губи просто так не дзьобають.
— Нащо ти це? — спитав я.
Я бачив її посмішку в місячному сяйві: це була не грайлива посмішка, а швидше спокійна впевнена посмішка.
— Це для того, щоб відволікти тебе від думок.
— Я точно ще ніколи в житті не зустрічав нікого схожого на тебе, — мовив я.
— Це добре. Бо нащо було б мені жити, якби хтось такий уже був?
У куточку її ока я помітив сльозу.
— Що сталося?
— У цьому ліжку спав Нет. Так дивно. Дивно, що на його місці тепер спить хтось інший. Він був тут — а тепер його тут немає. Так дивно.
Я бачив, що їй боляче, і на мить мені стало соромно за свою егоїстичність.
— Давай я буду спати деінде? Можу і долі спати.
— Ні-ні, — вона похитала головою та всміхнулася.
Снідали ми житнім хлібом та елем. Ґрейс теж мала невеличку чарку, бо тоді ель був єдиним напоєм, який прості люди могли собі дозволити і який би їх не вбив. З водою ситуація була катастрофічна — просто російська рулетка.
— Цей будинок мій, — пояснювала Роуз, — бо після смерті батьків угода про винаймання перейшла на мене. Тож поки ти тут живеш, то дотримуєшся моїх правил. Правило перше: ти повертаєш нам борг, а надалі, поки тут житимеш, будеш сплачувати два шилінги на тиждень. І носитимеш воду.
Поки тут житимеш.
Добре було мати місце, де б я міг лишатися досхочу. Будиночок виглядав непогано: чистий, сухий, пах лавандою. Я помітив букет лаванди у простій вазі. А ще тут був камін, що стане в пригоді в холодну пору року. Сам будинок був більший за нашу хату в Едвардстоуні та мав окремі кімнати, але тут було так само чисто та приємно.
Тим не менш, оце запрошення лишатися досхочу засмутило мене. Бо навіть тоді я вже відчував, що у моєму житті більше не буде нічого постійного.
Тієї миті я не знав, що все зміниться. Я не розумів своєї природи. У цього явища не було назви, а навіть якби була, мені нізвідки було про неї дізнатися. Тоді я просто припустив, що приречений назавжди залишатися в тому віці. На перший погляд здається, що це дуже весело, але насправді це не так. Моя особливість вже встигла призвести до смерті моєї матері, і я не міг розповісти про неї Роуз та її сестрі, щоб не наразити їх на небезпеку. А ще у ті часи все доволі швидко змінювалося, особливо коли ти молодий. Обличчя навколо змінювалися майже кожну пору року.
— Дякую, — мовив я.
— Ґрейс буде добре, якщо ти з нами житимеш. Вона дуже сумує за братами. І я теж. Але якщо ти завдаси нам шкоди чи знеславиш нас, або якщо не платитимеш, — вона замовкла на мить, щоб проковтнути вишню, — вилетиш звідси вмить.
— У канаву?
— Я ще й лайна зверху накидаю, — пообіцяла Ґрейс, допиваючи свій ель.
— Пробач за це. Пристойність та Ґрейс не бувають в одній кімнаті.
— У слові «лайно» немає нічого поганого, — дипломатично зауважив я. — Добре доносить сенс.
— У цьому домі немає леді, — зітхнула Роуз.
— Так і я не лорд, — то була не слушна мить розповідати, що технічно я належав до французької аристократії.
Роуз взагалі рідко зітхала, і я пам’ятаю чи не всі випадки. У тих її зітханнях чулося: так уже склалося в житті, так буде завжди, і я не маю нічого проти.
— Ну і добре. Тоді почнімо новий день!
Мені подобалися ці дві дівчини. Вони подарували мені спокій серед страшної тиші горя. Я дуже хотів лишитися, але не хотів накликати на них біду. Їм не можна мене розпитувати — треба придумати щось, аби моя історія була їм нецікава.
— Мама впала з коня, — недоречно ляпнув я. — Так вона померла.
— Дуже шкода, — мовила Ґрейс.
— Так, це дуже сумно, — погодилася Роуз.
— Мені часто це сниться.
Роуз тільки кивнула. Може, вона мала й інші питання, та лишила їх при собі.
— Тобі варто сьогодні відпочити. Може, почуття гумору повернеться. Лишайся вдома, а ми підемо в сад. А завтра, як відпочинеш, можеш піти кудись із лютнею та трохи заробити.
— Ні-ні, я хочу повернути борг. Я зароблю щось сьогодні. Піду грати на вулицю, ти права.
— Що, просто на вулицю? — вражено спитала Ґрейс.
— Я оберу вулицю, де багато людей.
— Тобі в Лондон треба, — мовила Роуз. — На південь від міських стін, — вона вказала мені шлях. — Хлопчик із лютнею! Та на тебе гроші сипатимуться дощем!
— Ти так думаєш?
— Глянь, яка чудова сьогодні погода. На вулицях буде повно людей. Тож, можливо, у тебе з’являться нові сни.
Промінь сонця проскочив у вікно та впав на її обличчя. Пасмо темно-каштанового волосся засяяло золотом, і вперше за останні чотири дні моя душа — чи те, що я вважав своєю душею, — відчула щось, окрім нескінченних пекельних мук.
Ґрейс схопила кошик, відчинила двері та впустила світло, що великим, майже чарівним прямокутником упало на дерев’яну підлогу.
— Отож… — мовив я так, наче планував щось додати. Роуз перехопила мій погляд та кивнула — і без слів мене почула.
Третя година ранку. Я мав би бути в ліжку, бо за чотири години мені вставати на роботу до школи.