Щастя довго не протрималося.
Наступного дня ми всі разом йшли до церкви, коли раптом юрба хлопчаків на вулиці почала нас висміювати. Сміялися вони з того, що ми з Роуз трималися за руки, тому я одразу її відпустив. Стало ніяково через власний же сором. А потім власник ферми, старий буркотун містер Флінт, почав ставити питання — і ставив їх щоразу, як приходив за платнею:
— Ти її син чи як?
— І що, дівча говорить французькою?
Далі ставало тільки гірше і гірше. Почали ширитися плітки, чутки та криві погляди у наш бік. Здавалося, навіть шпаки про нас пліткують. У церкву ми ходити перестали, аби зайвий раз не потрапляти на очі, але це породило тільки більше підозрілих поглядів. Слів на наших дверях більше не писали, та натомість вирізали на дереві біля будинку кола, що перетиналися, щоб відігнати злих духів, яких ми уособлювали в очах людей.
Одного разу на ринку до Маріон підійшов чоловік, що називав себе мисливцем на відьом, та сказав їй, що вона дочка відьми, яка задля своєї втіхи тримає свого чоловіка вічно молодим. І додав: якщо Маріон відьомський виродок, отже, вона демон.
Маріон же лише погіршила ситуацію: вона високо підняла голову та гордо мовила, що «монстр, як зустрічає диво, бачить монстра». Це, може, і не з Монтеня, але його вплив відчувається. Коли чоловік пішов, Маріон гірко плакала і цілий день ні до кого не говорила.
Роуз до смерті перелякалася. Тремтячим голосом вона розповіла мені про це увечері, коли я почув, як Маріон прокинулася від кошмару.
— І чого ці виродки не можуть залишити нас у спокої? Я так хвилююся за неї… За всіх нас…
У Роуз в очах стояли сльози, але обличчя було сповнене рішучості. Вона прийняла рішення. Жахливе рішення:
— Нам треба повернутися в Лондон.
— Та ми ж нещодавно звідти втекли!
— Це була помилка. Ми поїдемо туди. Усі ми. Усі ми. Усі ми, — вона все повторювала ті слова, наче це могло якось втримати те, що рано чи пізно треба було сказати.
— Ви з Маріон у небезпеці, поки з вами я, — врешті-решт мовив я вголос. Сльози градом покотилися її щоками. Я поцілував її у потилицю.
— Але ж має бути спосіб…
— Немає.
Роуз посмикала свою спідницю, щоб не піднімати на мене очей. Потім витерла сльози та глибоко вдихнула, збираючи свої сили. Нарешті вона підвела на мене очі, і тиша все сказала за неї.
— З нами ти в небезпеці, Томе, — мовила вона лише першу частину. Друга була і так зрозуміла: вони зі мною в небезпеці теж. Я знав це, і це знання вбивало мене зсередини. Я так хотів захистити їх, але моя присутність лише наражала на небезпеку.
Я нічого не казав. Що тут скажеш? Роуз виживе без мене, це я знав напевне. І виживе краще, як би гірко не було це визнавати.
Вона трохи заспокоїлася та глянула мені в очі:
— Я боюся не за себе. Без тебе я не житиму, я лишуся просто привидом, що може дихати.
Тієї миті вся надія померла.
Маріон знала, що я піду. Знала — і їй це боліло. Я бачив це в її очах, але вона робила як завжди — тримала всі свої хвилювання в собі.
— Ти будеш у безпеці, мій ангеле. Люди більше нічого не питатимуть. Ніхто не малюватиме нісенітниці у вас на дверях. Ніхто не плюватиме на твою маму. Не станеться нічого жахливого. Мені доведеться піти — і все буде добре.
— Ти повернешся? — якимось офіційним голосом спитала вона, наче вже намагалася від мене дистанціюватися. — Ти повернешся і знов житимеш з нами?
Правда вбила б нас обох, тому я збрехав. Батькам іноді доводиться брехати.
— Так, я повернуся.
Вона насупилася та зникла у своїй кімнаті, але вже за мить повернулася, тримаючи щось у руці.
— Простягни долоню.
Я простягнув, і вона поклала на неї пенні.
— Це моя щаслива монетка, — пояснила вона. — Завжди носи її з собою. Завжди. І де б ти не був, думай про мене.
Ми вирішили поїхати до Лондона вночі. Маючи гроші, знайти візника з Кентербері до Лондона було вкрай легко, і нам навіть пощастило знайти одного такого з хорошими кіньми менш як за два шилінги.
Уже за кілька годин Маріон, єдина моя дитина, спала у мене на плечі в кареті. Я обіймав її та дивився на Роуз. Навіть у темряві було видно, як блищать сльозами її очі. У руці я стискав монетку.
Подальші роки були важкими. Я постійно думав про часи, коли ми жили разом однією родиною, як ті сливи у кошику. Як же я хотів, щоб можна було повернутися в ті дні та розтягти їх навічно. Один такий день — на місяць… чи навіть на рік. Аби тільки знати, що ми будемо всі разом. Будемо. У майбутньому. Але, на жаль, життя треба жити послідовно.
Я перейшов на нічний спосіб життя.
Моя лютня та нетутешнє обличчя зробили мене зіркою шинків. Особливо мене любили в таверні «Русалка», де зустріти нове обличчя було неабиякою вдачею. Я топив себе в алкоголі та борделях. Людей у місті ставало дедалі більше, а я ж ставав дедалі самотнішим. Усі ті люди чомусь не хотіли бути ані Роуз, ані Маріон. Я знав, що вони оселилися у Шордічі[108] чи принаймні планували туди поїхати. Іноді я ходив туди, але ніколи не міг їх відшукати.