Якось в один із чумних років — у 1623-му — біля річки я побачив віддалено знайому людину. Жінка років тридцяти гуляла з немовлям на руках. (У чумні роки прогулянки біля річки були популярною розвагою, бо вважалося, що там у повітрі немає чуми. Гадки не маю, чому так думали, беручи до уваги, скільки мертвих тіл скидали у воду.) За кілька секунд я упізнав у ній Ґрейс — вона ж упізнала мене миттєво.
Вигляд у неї був розгублений та сумний. Куди й ділася потужна життєва сила, що була в тій дівчинці!
— А ти й досі такий самий. А я вже стара, — мовила вона.
— Ти не стара, Ґрейс, — і це дійсно була правда. За роками так точно. Обличчя її теж ще не виглядало старим. Але журба в її голосі мало не переконала мене, що я брешу. А потім я дізнався причину тієї журби.
— Як вона? — у тому питанні вилилися усі мої дні без неї.
— Роуз підчепила.
— Що підчепила?
Відповідати було не треба. Я все зрозумів. Серце охопило льодом, і більше нічого не лишилося.
— Вона не хоче, щоб я наближалася, тому що боїться мене заразити. Говорить зі мною лише через двері.
— Я маю з нею побачитися.
— Вона тебе не впустить.
— Вона говорила про мене?
— Вона сумує за тобою. Це все, про що вона говорить. Що не треба було тебе проганяти. Що всі жахіття сталися лише через те, що ти пішов. Вона постійно про тебе думає. І вона завжди тебе кохала, Томе…
В очах стали сльози. Я глянув на її сина — той тихо спав на руках.
— Де вона зараз живе? І де Маріон? Я б хотів дізнатися про Маріон.
Ґрейс зніяковіла. Мабуть, не знала, чи треба мені казати. Тому відповіла лише на перше питання:
— Роуз не хоче, щоб ти…
— Я не підхоплю хвороби. Уже б давно підхопив, якби це було можливо. Я ніколи не хворію.
— Добре, я скажу, — вона тихенько погойдала малого.
Сьогодні батьківські збори. Я сиджу за столом. За годину приймаю вже третю пігулку ібупрофену, бо спогади не дають спокою. Я постійно згадую нашу останню розмову з Роуз. Нашу останню зустріч. Навіть не згадую, ні, я знов та знов її переживаю. Просто тут, сидячи у класі поруч із батьками, які тримають свої смартфони. Я знов і знов чую її шепіт з ліжка, у якому вона лежала метрів за п’ятсот звідси.
Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз…
Вона марила, так, але дедалі частіше я чую ті слова, дедалі правдивішими вони мені здаються. Дедалі краще вони описують життя.
— Усе добре, Роуз, — шепочу я сам до себе, наче божевільний. Шепочу тут, сидячи у двадцять першому сторіччі. — Усе добре…
Іще один спогад.
Спогад, який мерехтить у моїй голові днями і ночами.
Вона була як ти.
— Пробач мені, Роуз… Пробач мені…
Проривається інший голос. З сучасності. З іншого боку стола.
— Містере Азар, з вами все добре?
Це говорить Клер, мати Антона Кемпбела. У неї спантеличений вигляд.
— Так-так, зі мною все добре… Я просто… Пробачте, я замислився. Прошу, продовжуйте. Про що йшла мова?
— Я хотіла подякувати вам.
— Мені?
— Я ще ніколи не бачила, щоб Антон так завзято брався до навчання, як він зараз береться до історії. Він навіть узяв додаткові книжки в бібліотеці. Різні. І мені приємно це бачити. Він каже, що ви дійсно наче оживляєте історію.
Так спокусливо сказати їй, що друг її сина погрожував мені ножем, але я не кажу. Від її слів мене охоплює гордість. Я взагалі давно забув, як це — пишатися чимось. Я не відчував гордості відтоді, як вивчив Маріон читати Монтеня та грати «Під деревом зеленим» на сопілці. Гендріх завжди каже, що мені слід пишатися тим, що я роблю для організації. Так, мені приємно бачити хороші результати — як тоді, коли ми врятувати Флору в Йоркширі. Та частіше ця робота приносить лише напруження та знищує душу. Цього разу все інакше. Мені приємно чути її слова. Приємно, бо щиро та обґрунтовано.
— Я хвилювалася за нього. Ну, знаєте, здавалося, я втрачаю його. Хлопчик, чотирнадцять років… Він і сам загубився. Почав вештатися з поганою компанією, пізно повертатися додому…
— Ти ви що!
— Він не дуже-то говорив зі мною… Але тепер він наче знайшов свою стежку. Тож ще раз дякую вам.
— Він розумний хлопчина. Його есе про Другу світову та роль Британської імперії у работоргівлі були дійсно видатні. Він от-от виб’ється на самі п’ятірки.
— Він хоче піти на історичний в університет. Зараз це… дорогувато. Але я хочу, щоб він вивчився, тому працюю кожну вільну годину. Маю чимало сплатити! Він наполегливий, хоче вступити.
Мене просто переповнює гордість. Ось воно. Ось заради чого я хотів стати вчителем. Звісно, неможливо змінити світ на краще, але можна ж робити хоч маленькі речі.
— Це просто чудово! — я кидаю погляд на парту в іншому кінці спортзалу.
Поміж інших батьків я бачу Каміллу. Вона знімає окуляри та втомлено тре очі. Виглядає не дуже добре. Потім опускає погляд на папери та намагається сконцентруватися.