— Саме так, Жозефіна Бейкер. Так от, найбільша фотографія висіла просто навпроти моєї стійки: піаніст у ресторані «Ciro». Там була назва ресторану, великими літерами. Фотографія чорно-біла, звісно ж, але чудової якості. На ній музикант — і він настільки захоплений власною музикою… Він абсолютно ігнорує гостей у ресторані, які дивляться на нього… Мені настільки сподобався той момент… У ньому було щось вічне. Щось, над чим час не має влади. А ще чоловік на знімку був дуже вродливий. Гарні руки, серйозне замислене обличчя… Сніжно-біла сорочка з умисно недбало закотаними рукавами, а на руці — шрам дугою. Я подумала, що маю повне право закохатися в того чоловіка, бо він давно вже мертвий. А тут виявляється, що ні. Бо то ж був ти, правда?
Я вагаюся. Раптом я не знаю, що робити. Я згадую, як вона роздивлялася мій шрам у барі, й тепер розумію чому. Усе сходиться.
Смішно. Я привів її сюди саме для того, щоб розказати правду, а тепер боюся. Усі мої інстинкти кажуть мені збрехати. Я ж добре брешу. Дуже невимушено та природно. Треба зараз розсміятися, скривити розчаровану пику та сказати, що мені дуже шкода, бо я думав, вона дійсно мене впізнала, а фотографії — вони брешуть. Особливо фотографії з двадцятих років.
Але я цього не роблю. Може, тому що не хочу, аби вона соромилась. Чи тому, що якась частина мене хоче розповісти їй правду. Просто прагне розповісти їй.
— Ну то що? — квапить вона мене та супроводжує це незрозумілим жестом: трохи піднімає підборіддя, киває, заплющує очі та заправляє пасмо волосся за вухо. Я б сказав, що це жест м’якого заперечення. Але заперечення чого? Життя? Реальності? Своєї епілепсії? Думаю, саме після цього жесту я і визнав, що у чотири сотні років закохався.
Дивно закохуватися в когось через жест. Але іноді один момент дозволяє зрозуміти суть людини, так само як одна піщинка може пояснити Всесвіт. Може, кохання з першого погляду і не існує, але кохання за єдиною миттю точно є.
— Так от… — я намагаюся зрозуміти, наскільки вона вірить, а наскільки хоче повірити. — Ти не просто любиш читати наукову фантастику, ти, мабуть, думаєш, що можеш прожити її. Ти думаєш, що я якийсь мандрівник у часі тощо.
— Тощо, — вона знизує плечима. — Я не знаю. Не знаю. Справа в тому, що люди не готові повірити в наукову фантастику. Земля обертається навколо Сонця. Електромагнетизм. Еволюція. Рентгенівське випромінювання. Літаки. ДНК. Стовбурові клітини. Зміни клімату. Вода на Марсі. Усе це наукова фантастика, аж поки ми не побачимо це на власні очі.
Я борюся з бажанням вибігти з ресторану. Воно так само потужне, як і бажання говорити з нею цілу вічність. Майже.
Я міцно заплющую очі, немов притискаю до своєї шкіри розпечений метал.
— Ти можеш мені сказати. Скажи мені правду.
— Не можу.
— Я знаю, що то ти на фото.
— Знято в студії. Воно не з двадцятих.
— Ти брешеш. Не треба брехати.
— Мені треба йти, — я встаю.
— Ні, не треба. Будь ласка. Будь ласка, не йди. Ти подобаєшся мені. Не можна ж бігати від усього.
— Ти помиляєшся. Можна. Можна бігати все життя. Бігати, бігати, бігати і знову бігати та змінюватися.
Оточуючі вже починають на мене дивитися. Я влаштовую сцену. Знову, як у Саутворку. Я опановую себе та сідаю.
— У мене є те фото. На телефоні. Я сфотографувала фото у холі. Якість непогана. Так, дивно звучить, бо нащо ж фотографувати фото? Але якщо ти зараз мені не скажеш, я вже не зможу заспокоїтися, і мені доведеться знайти інші шляхи дізнатися правду.
— Це було б вкрай необачно.
— А я вважаю, що будь-яку правду треба знати. Я жила з епілепсією, а це не що інше як загадка. Про неї майже нічого невідомо. Досі ніхто не знає правди. Ніхто. А люди мають знати правду, особливо у наші часи. Ти обіцяв мені. Ти обіцяв розказати, якщо я прийду. Якщо ти не розкажеш, мені доведеться продовжити ставити питання.
— А якщо я розповім правду, але попрошу нікому не переповідати? І навіть не натякати на це?
— У такому разі я нікому не скажу.
Я дивлюся їй в обличчя. Обличчя каже небагато, але я їй вірю. Останнє століття добре навчило мене не довіряти нікому, окрім Гендріха, але їй я довіряю. Може, це вино так діє чи це у мене розвивається схильність.
Раптом тут, просто цієї миті, цієї жахливої миті, я відчуваю, що знаю її. Знаю так, наче усе своє життя прожив з нею.
— Так, це я. Я на фото.
Якусь мить вона роздивляється мене так, наче я виходжу з туману. Наче вона хотіла почути, що все це — просто майстерна ілюзія. Мені подобається її погляд. Подобається, що вона сприймає правду. Хвилюватися буду потім. Зараз між нами є правда, і я відчуваю лише полегшення.
Приносять наші страви.
Офіціант зникає у метушні ресторану.
Я дивлюся на неї та все розповідаю.
Дві години потому ми гуляємо вздовж Темзи.
— Страшно в це повірити. Я знала, що це ти. Знала. Але є різниця між тим, щоб знати і знати. Здається, я божеволію.
— Ти не божеволієш.
Коло місця, де колись стояв «Капелюх кардинала», хлопець показує трюки на BMX[121] — його оточує захоплений натовп.