Я кажу від щирого серця, а вона знову сміється.
— Чарівна?
Її сміх стихає. Хочеться її поцілувати. Але я не знаю як. Я вже чотири сотні років самотній, і я гадки не маю, який зараз етикет у цих справах. Але я щасливий. Мені і цього достатньо. Цього моменту «оди грецькій вазі»[123]. Моменту, у якому поцілунок назавжди лишиться в майбутньому. У якому я дивлюся на неї, а вона — на мене.
Я раптом розумію, що хочу розгадати її таємницю не менше, ніж вона — мою. Вона трохи ближче притуляється до мене, і я охоплюю її рукою. Просто отам, на лавочці у парку. Може, цього і достатньо, щоб покохати людину. Знайти щасливу загадку, яку вічно розгадуватимеш.
Якусь мить ми сидимо в тиші, наче пара, та дивимося, як Авраам носиться парком разом зі спрингер-спанієлем. Я насолоджуюся відчуттям її голови у себе на плечі. Минає хвилини дві, мабуть. А потім раптово відбуваються одразу дві речі: мене охоплює провина перед Роуз, бо я згадую, як її голова так само лежала у мене на плечі на нашому вузенькому ліжку в Хакні. Добре, що Камілла ніяк не може дізнатися про мої спогади, хіба що моє тіло ледь відчутно напружилося. І одночасно з цим дзвонить телефон.
— Я не братиму, — кажу я.
Виклик вщухає, але потім хтось наполегливо дзвонить ще раз.
— Мабуть, краще подивитися, хто дзвонить, — каже вона.
Я дістаю телефон та бачу літеру «Г» на екрані. Треба відповісти. Треба робити саме те, що б я зробив, аби не був зараз із Каміллою. Я натискаю кнопку, і короткий момент щастя зникає, як той пакет, який кудись відносить вітром.
Я встаю з телефоном коло вуха та відходжу.
— Ти що, вже спиш? — питає Гендріх.
— Ні-ні, не сплю.
— Де ти?
— Гуляю з собакою.
— Ти сам?
— Якщо не рахувати Авраама, то сам, — кажу я так, щоб не чула Камілла, але щоб і Гендріх нічого не запідозрив. Але, мабуть, у мене не виходить.
— Так, слухай, — після паузи продовжує він, — ми декого знайшли.
— Маріон?
— На жаль, ні. Ми знайшли твого друга.
Слово «друг» мене спантеличує. Я кидаю погляд на Каміллу — у неї насуплені брови.
— Кого це?
— Твого приятеля.
— Якого ще приятеля? — я дійсно ніяк не второпаю.
— Полінезійця. Омаї. Він живий, і він ідіот.
— Омаї?
Навіть якби поруч не було Камілли, я б усе одно не був радий почути такі новини. І справа не в тому, що я не хочу бачити свого старого друга — ще й як хочу, — просто я відчуваю, що нічого хорошого з цього не буде. Омаї навряд чи хотів би, щоб його знайшли. Щастя, що охоплювало мене лише хвилину тому, здається вже абсолютно недосяжним.
— Де він? Що там за історія?
— В Австралії є серфер, який виглядає просто як чоловік на портреті Джошуа Рейнолдса, намальованому триста років тому. Називає себе Сол Дейвіс. Він надто прославився серед серферів. Люди почали пліткувати, що він ніби не старіє. В Інтернеті під його фото писали щось на кшталт: «О, та це той хлопець, що живе коло мене, він ще з дев’яностих виглядає так само!» Він небезпечний. Люди підозрюють його. Але це не все. Берлінські джерела Аґнес повідомляють, що про нього вже знають в інституті. Він у халепі.
Вітер посилюється. Камілла потирає плечі, натякаючи мені, що їй холодно. Я киваю та одними губами кажу: «Зараз ідемо». Але я не можу квапити Гендріха, ніяк не можу.
— Це…
— У тебе ж наче скоро канікули в школі?
Нічого хорошого в цьому питанні точно немає.
— Так, осінні.
— Можу замовити квиток у Сідней з двогодинною пересадкою в Дубаї. Походиш в аеропорту по крамницях — і вже вилітатимеш в Австралію. Поніжишся тиждень на сонечку.
Поніжишся тиждень на сонечку. Він те саме казав, коли посилав мене на Шрі-Ланку.
— Я думав, ми домовилися. Ти наче казав, що я матиму вісім років цього життя. Вісім років без перерв.
— Ти кажеш як людина, у якої є якір. А в тебе немає.
— У мене немає якоря, але у мене є собака. Авраам. Він уже старий — і восьми років не проживе, але я не можу просто так лишити його.
— Можеш лишити у готелі для собак.
— Він дуже чутливий собака. У нього кошмари, і він сильно страждає від розлук.
— Ти що, п’яний?
Я знаю, що не можна наражати Каміллу на небезпеку.
— Випив трохи вина. Насолоджуюсь життям. Це ж наче сенс, еге? Хіба не ти це завжди кажеш?
— Що, сам?
— Сам.
Камілла встає з лавки, тримаючи повідок. Що вона робить?! Надто пізно.
— До мене, хлопчику!
О ні…
— Аврааме! До мене!
Собака підбігає до неї.
— Це твій якір? — чую я сталевий голос Гендріха.
— Що?
— Жінка покликала Авраама. Це ж твого пса звуть Авраам?
У Гендріха вже проявилася тисяча симптомів старіння, але, на жаль, втрата слуху до них не належить.
Камілла чіпляє повідок до ошийника та знов дивиться на мене. Вона готова йти.
— Жінка?
Камілла слухає мою розмову.
— Хто вона?
— Та ніхто, — кажу я. — Ніхто.
Губи, які я так хотів поцілувати, тепер виражали шок.
— Ніхто? — шепоче вона, але мені здається, що кричить.
Я не це маю на увазі, беззвучно ворушу губами я.
— Це жінка, з якою я іноді бачуся в парку. Наші собаки товаришують, — продовжую я.
На обличчі Камілли несамовита лють.
Гендріх зітхає. Гадки не маю, чи вірить він мені, але він повертається до нашої розмови: