— Я пам’ятаю тебе, — каже вона. — Пам’ятаю, як ти прийшов на ринок та побив того гидкого виродка.
— Містера Віллоу, саме так, — я згадую, як він упав у запашну хмару спецій.
— Так, його.
У її подиху щось рипить чи, може, шкрябає. Вона кривиться та проводить покрученим пальцем по бровах.
— Головний біль. Він приходить.
— Так, у мене вже починається.
— Іноді відпускає, але потім повертається. Мій нещодавно повернувся.
Вона вражає мене. Їй і досі є до чогось діло, а вона вже років двісті, як стара.
— Мені недовго лишилося, — каже вона, наче читає мої думки. — Тому я сюди приїхала. Тут я нічим не ризикую.
— Не ризикуєте?
— Мені лишилося роки два, мабуть.
— Ви не можете знати. Може, ще з п’ятдесят проживете.
— Сподіваюсь, що ні, — хитає вона головою.
— Як ви почуваєтеся? — питаю.
Вона всміхається, наче я пожартував.
— Відчуваю, що майже кінець. У мене безліч усіляких болячок. Лікар сказав, що мені лишилося тижні зо два, а значить, роки два чи три. Тому я буду тут у безпеці. Точно у більшій безпеці.
Щось тут не так. Якщо її й досі хвилює безпека, то чому вона говорить про свій вік іншим людям?
У кімнаті були інші старі. Вони сиділи у кріслах над кросвордами чи просто поглинуті спогадами.
— Ти був коханим Роуз. Вона говорила лише про тебе, я пам’ятаю. Я торгувала квітами поруч з нею та її маленькою сестрою. А вона — все про тебе. Том те, Том інше… Том усе. Після зустрічі з тобою вона ожила. Стала інакшою, можу тобі сказати.
— Я так її любив, — мовив я. — Така сильна… Найдивовижніша людина, яку я знав у своєму житті.
Вона співчутливо всміхається.
— Я у ті дні була сумною старою. Плекала власне розбите серце.
Вона обводить очима кімнату.
Хтось вмикає телевізор, і починається заставка шоу «Нове життя під сонцем»[133]. У ньому бере участь пара, яку показують у їхньому ресторані іспанської кухні, «Blue Marlin». Вони промивають мідії та помітно нервують перед камерами.
Погляд Мері повертається до мене. Вона задумана та ледь не тремтить через якісь свої думки.
— Я бачила твою дочку, — каже вона.
Це настільки вибивається з контексту, що я не розумію про що мова.
— Вибачте, що ви кажете?
— Твою дитину, Маріон.
— Маріон?
— Нещодавно. Зустріла її в лікарні.
У моєму мозку все вибухає. Отак завжди у житті. Ти довго чогось чекаєш — людину, почуття, інформацію, — а коли воно ось, просто перед тобою, ти не можеш навіть цього збагнути. Ця діра у моїй душі так звикла бути дірою, що не знає, як закриватися.
— Що?
— Психіатрична лікарня в Саутоллі. Я була на денному: просто божевільна стара, та й усе. А вона була там цілодобово. Ми познайомилися. Я не знала її, бо поїхала з Лондона за день до її народження.
— А як же ви дізналися, що це моя дочка?
Вона глянула на мене як на бовдура:
— Вона ж мені і сказала. Вона всім казала. Через це вона там і опинилася. Звісно ж, ніхто їй не вірив, бо вона була божевільна. Так вони думали, принаймні. А ще вона говорила французькою і багато співала.
— Що співала?
— Старих пісень. Старих, розумієш? І плакала, коли співала.
— Вона і досі там?
— Ні, вона поїхала, — хитає головою Мері. — Дивно усе сталося…
— У якому сенсі дивно?
— Якось вночі вона просто пішла. Ті, хто там були, казали, що зчинився гармидер… Уранці я прийшла — а її вже не було.
— Куди? Куди вона пішла?
Мері зітхає та думає. У неї сумне та спантеличене обличчя.
— Ніхто не знає. Нам не казали. Просто сказали, що її виписали, але насправді ми не знаємо. Так, звучить дивно, але ми не знали, що відбувається. Таке вже там місце — ніхто не знає нічого напевне.
Я не можу заспокоїтися. Я так давно чекав хоч на якусь надію, і вона прийшла. Прийшла лише на десять секунд та знов зникла.
— Куди ж вона могла піти? Може, вона натякала вам на щось? Мала ж хоч щось сказати.
— Я не знаю. Правда, я не знаю.
— Вона говорила про якісь місця?
— Вона багато мандрувала. Розповідала про місця, де побувала. Про Канаду.
— Канаду? Де саме? Торонто? Я був у Торонто.
— Я не знаю. Може й ні. Ще вона довго жила в Шотландії, думаю, бо вимова в неї була якась шотландська. Гадаю, вона багато мандрувала Європою.
— Може, вона у Лондоні?
— Чесно, не знаю.
Я відкидаюсь на спинку крісла. Мене охоплює полегшення від того, що Маріон жива чи принаймні нещодавно була жива, але одночасно і переляк за ті муки, яких вона зазнала.
Я думаю, чи знає про неї організація. Чи пробував хтось примусити її замовкнути? Може, Гендріх знає про неї, але не каже мені? Може, її хтось забрав? Інститут у Берліні чи ще хтось?
— Слухайте, Мері, — кажу я, перш ніж піти, — вам треба припинити говорити про минуле, чуєте? Це може бути небезпечним для Маріон, і це абсолютно точно небезпечно для вас. Думайте, згадуйте, але не говоріть. Говорити про ваш вік украй небезпечно.
Вона кривиться від болю, намагаючись змінити позу в кріслі. Спливла хвилина. Вона обдумує мої слова.
— Я кохала колись. Я кохала жінку, кохала до нестями. Розумієш? Ми таємно жили разом, двадцять років. Нам казали, що не можна говорити про наше кохання, бо це небезпечно. Небезпечно кохати.
Я киваю. Це зрозуміло.