— Мені здалося, що ви та людина, яка б могла трохи її звеселити.
— Боюся, я останній у списку таких людей.
Западає ніякова тиша. Принаймні мені точно ніяково, а Дафна наче і не помічає. У її візку стоїть пляшка рому поруч з пакунком спагеті.
— Намічається вечірка? — киваю я на пляшку, прагнучи почати іншу тему.
— Та якби ж, — зітхає вона. — Просто купила пляшку «Бакарді» для мами.
— А вона таким не ділиться?
— О ні! У тому, що стосується рому, вона ще той жмикрут! Вона живе в будинку для літніх у Сербітоні[130] — це її рішення, вона ненавидить бути сама — і завжди просить мене таємно пронести їй пляшечку чогось путнього. Не любить вона дотримуватися правил. Така вже моя мама. А я почуваюся контрабандистом, наче американець часів сухого закону.
Мені згадується, як я граю регтайм на піаніно в Аризоні, а на брудній підлозі поруч із інструментом стоїть пляшка самогону.
— У неї негаразди з нирками та був серцевий напад, тому їй взагалі не можна пити. Але вона каже, що вона тут не для того, щоб жити довго, а для того, щоб жити весело. Хоча насправді вже доволі-таки довго. Їй вісімдесят сім! Моя старенька міцна!
— Здається, вона чудова жінка, — намагаюся я підтримати розмову, але мій надто чутливий мозок знов та знов підсовує мені образ сумної Камілли у шкільному холі. Її надто бліде обличчя тепер завжди було десь в іншому кутку вчительської.
Але тут Дафна каже дещо, що миттю висмикує мене з мого розпачу:
— Так, мама просто диво! Взагалі у них там ще та компанія! Уявіть-но, одна жінка стверджує, що вона народилася в часи правління Вільгельма Завойовника[131]! Їй би у психіатричне відділення…
Перші думки у мене про Маріон. Але це ірраціонально, бо, якби Маріон і була жива, вона б не виглядала зараз старою.
Вона б мала виглядати молодшою за мене. І вона народилася за часів правління короля Якова, а не Вільгельма Завойовника.
— Нещасна Мері Пітерс! Стара зовсім з’їхала з глузду. Боїться навіть телевізора. Але вона мила, тут нічого не можу сказати.
Мері Пітерс.
Я хитаю головою, намагаючись пригадати плітки, що ходили про зникнення Мері Пітерс, коли ми жили в Хакні. Це та жінка, з якою Роуз працювала на ринку. Її ще вічно лаяла стара місіс Адамс. Про неї казали, що вона взялася «нізвідки».
— Це ж треба! Бідолаха.
Дафна нарешті йде, а я кидаю свій візок у проході та вибігаю з магазину, дорогою шукаючи в телефоні розклад електричок у Сербітон.
Будинок для літніх прилаштувався далеко від дороги. Фасад щільно затуляють дерева. Я стою на тротуарі та намагаюся вирішити, що робити. На іншому боці вулиці йде листоноша, але, крім нього, тут взагалі нікого немає. Я глибоко вдихаю. Дивні ритми у цього життя. Таке неможливо швидко усвідомити. Треба десятиліття. Навіть століття. Ритми непрості, але вони є. Темп увесь час змінюється, усередині складних структур є окремі незалежні структури. Усе це збиває з пантелику. Наче коли вперше слухаєш саксофон Джона Колтрейна. Але якщо слухати довго, то починаєш помічати дещо знайоме. Зараз ритм життя пришвидшується, от-от має бути крещендо[132]. Усе відбувається водночас. До речі, це одна зі схем життя: спочатку нічого не відбувається, потім так само нічого не відбувається, а потім пауза стає надто довгою — і мають вдарити барабани. Щось має статися. І часто ти сам джерело цього «має». Ти стаєш його причиною. Ти робиш телефонний дзвінок та кажеш, «що не можеш більше жити цим життям та хочеш змінити його». Відбувається щось, що ти контролюєш. А наступна подія вже не піддається твоєму контролю. Це як третій закон Ньютона: дія породжує протидію. Коли починає відбуватися щось одне, активуються й інші події. Хоча іноді неможливо пояснити, чому саме щось відбувається. Чому, коли довго чекаєш автобуса, вони приходять усі одночасно і чому удачі та провали у житті завжди ходять разом. Але певні ритми є, і ми можемо лише за ними спостерігати та їх проживати.
Я глибоко вдихаю.
Будинок для літніх «Еш Грендж». На логотипі у них падаючий листок, схематичний, блідо-жовтий з блакитним. Давно не бачив такого депресивного логотипа. Сама будівля не відстає, хоча видно, що їй років двадцять, не більше: світло-помаранчева цегла, трохи затемнені вікна, стриманий дизайн. Узагалі усе це місце схоже на ввічливий евфемізм смерті.
Я заходжу.
— Доброго дня, — кажу я жінці крізь опущене для мене віконечко. — Я приїхав провідати Мері Пітерс.
Вона дивиться на мене та коротко всміхається. Професійна сучасна посмішка — думаю, до часів винаходу телефону таких посмішок не існувало.
— Це, мабуть, ви нещодавно дзвонили, правильно?
— Так, це я дзвонив. Том Азар. Ми були знайомі, — вона жила у Хакні, коли була трохи молодша.
Вона перевіряє щось на екрані комп’ютера.
— Так, сер, проходьте, вона з вами зустрінеться. Це сюди.
— Дякую, — я йду килимом у вказаному напрямку, наче кудись назад у часі.
Мері Пітерс дивиться на мене почервонілими слабкими від часу очима. Її сиве волосся робить її схожою на кульбабку. Під шкірою мапою таємних земель проступили судини. Так, вона постаріла, але це точно та жінка, яку я бачив у Хакні чотири сотні років тому.