Мені подобається ця робота. Зараз я не можу придумати для життя кращого застосування, аніж викладання. Бути вчителем — це наче охороняти час та захищати щастя майбутнього світу, формуючи дитячий світогляд. Це не те саме, що грати на лютні для Шекспіра чи джаз у «Ciro», але теж приємно. І в цьому є своя гармонія.
Не знаю, як довго я зможу тут протриматися після того, як про мене всім стане відомо — може, тиждень, місяць чи десять років. Просто не знаю. Та це й не важливо. У житті нічого не буває напевне. Невпевненість — це сутність існування у цьому світі. Мабуть, саме тому іноді хочеться повернути минуле — бо ми точно знаємо, як там було. Чи думаємо, що знаємо. Це наче давно знайома пісня.
Добре думати про минуле.
Філософ Джордж Сантаяна ще у 1905 році сказав, що той, хто не пам’ятає минулого, приречений його повторити. І варто лише відкрити новини, щоб у цьому переконатися: історія моторошно повторюється, і двадцять перше століття стає новою версією двадцятих років. Людство не засвоїло урок.
Можна дивитися в минуле, але повернутися в нього не можна. Я не можу знов повернутися в той ліс, де мені співає мама. Я не можу піти на Ферфілд-роуд та знов зустрітися з Роуз та її сестрою. Я не можу перетнути річку Лондонським мостом та опинитися в Саутворку єлизаветинських часів. Я не можу повернутися в той жахливий будинок на Чепел-стрит та знайти інші слова, які б втішили Роуз. Я не можу знову побачити Маріон тією маленькою дівчинкою. Не можу повернутися в ті часи, коли мапи світу ще не існувало. Не можу піти засніженою вулицею з гарними ліхтарями і вирішити не заходити до доктора Хатчінсона. Не можу повернутися в 1891-й та сказати самому собі не сідати з Аґнес на «Етрурію».
На підвіконня сідає жовта пташка та за хвилину знов зникає. Така вже природа: не можна щось пережити вперше ще раз. Перше кохання, перший поцілунок, перший концерт Чайковського, перший захід сонця на Таїті, перший джаз, перший хот-дог, першу «Криваву Мері». І це нормально. Історія — це вулиця з одностороннім рухом, і ти йдеш нею уперед. І не треба постійно вдивлятися, що там попереду, — просто дивися навколо і будь щасливий там, де ти є.
Відтоді, як я повернувся з Австралії, головній біль більше мене не турбує. Але тривога нікуди не ділася.
У вікно вчительської я бачу, як на мене дивиться Камілла. Вона посміхається, але, коли ми зустрічаємося поглядами, раптом супиться. Чи, може, вона просто злякалася, важко зрозуміти. Я стою та чекаю. Хочу з нею поговорити та все пояснити. Пояснити, з ким я тоді говорив по телефону. Розказати про Гендріха та про Маріон. І, може, одного дня ми таки посидимо на тій лавці так, як належить парі. Не знаю.
Відтепер я житиму відкрито і не дозволятиму своїм таємницям завдавати болю іншим людям.
Так, давно час.
Давно час почати жити.
Я глибоко вдихаю повітря східного Лондона — воно сьогодні чомусь чистіше, ніж зазвичай, — та крокую серед підлітків коридором доволі нудної шкільної будівлі 1960-х років. Мене охоплює давно забуте відчуття. Відчуття початку чогось нового.
Я готовий піклуватися. Готовий відчувати біль. Готовий ризикувати.
За кілька хвилин ми зустрічаємося з Каміллою.
— Вітаю, — ввічливо каже вона.
У її очах я бачу, що вона хоче почути від мене хоч щось. І сам я дуже хочу це сказати. Я збираюся. Наступної миті я зроблю найважче — спробую пояснити все. Раптом мене охоплює дивне відчуття — відчуття повного розуміння. Я бачу не лише теперішній момент та попередні, а й майбутні. Цілий усесвіт у піщинці. Про це мені казала Аґнес у Парижі століття тому. І Мері Пітерс теж. Я нарешті досяг повного розуміння часу. Я бачу те, що є, те, що було, і те, що буде. Це триває лише мить, але я дивлюся в очі Камілли та бачу вічність.
Від тієї миті в шкільному коридорі минає два роки.
Я у Франції.
Той ліс біля Пона, який я пам’ятаю з дитинства, зберігся.
Авраам уже старий пес. Минулого місяця йому видалили нирковий камінь, і почувається він не дуже. Тим не менш сьогодні він щасливий, бо його оточує безліч нових запахів.
— Я і досі боюся, — кажу я, ідучи з Авраамом поміж деревами.
— Чого? — питає Камілла.
— Часу.
— Цікаво, чому саме ти боїшся часу? Ти ж житимеш вічно.
— Саме цьому. Бо якось настане день, коли тебе не буде поруч.
— Це дивно, — спиняється вона.
— Що саме?
— Дивно, що ти так багато переживаєш про майбутнє.
— А що тут дивного? Майбутнє завжди приходить, от я і хвилююся.
— Але ж воно не завжди таке жахливе! Поглянь: ось зараз, тут. Ми. Оце і є майбутнє, — вона бере мою руку та прикладає до свого живота. — Ось. Відчуй.
Я відчуваю дивний рух — мене наче хтось копнув. Молодша сестричка Маріон.
— Ой, правда, я відчуваю її!
— Ось бачиш.
— Але одного дня вона, можливо, виглядатиме старшою за мене.
Камілла знов спиняється та вказує пальцем на дерева. Там олень. Він повертає голову та якусь мить роздивляється нас, а потім кидається тікати. Авраам для годиться вдає бажання за ним погнатися та смикає повідок.