До цього листа я прикріпляю своє селфі на фоні того постера з «Ciro» — показую свій шрам на руці для доказів. Лист виглядає смішно — я відправляю його у чернетки. Надсилати поки що не буду.
Маріон небагато говорить. А коли говорить, то більше лається, ніж каже щось до діла. Мабуть, схильність лаятися вона успадкувала від Ґрейс. «Покидьок» — її улюблене слово. У часи її тітки такого ще не вживали. Покидьком у неї може бути хто і що завгодно — телевізор («той покидьок не показує нічого путнього»), туфлі, американський президент, пасемко, «Історія західної філософії» Бертрана Расселла.
Вона каже, що у неї був «короткий потяг» до наркотиків — з 1963-го до 1999-го.
— О… — таке відчуття, наче батько з мене точно вийшов кепський. — Ну… це…
Вона якийсь час мовчки дивиться на мене. Зараз вона сидить у кріслі подалі від Авраама, вейпить[147] та мугикає стару мелодію. Дуже стару. Я впізнаю «Течуть мої сльози» Джона Доуленда — я грав її на лютні, коли Маріон була ще дитям. Ще до того, як я навчив її грати на сопілці. Але я нічого не кажу з цього приводу, і вона теж. Її голос м’яко вібрує. Я відчуваю, що всередині горіх ще м’який.
— Сумуєш за мамою? — питає вона.
— Кожного дня. І досі. Смішно, мабуть?
Сумна посмішка і чергова затяжка з електронної сигарети.
— У тебе хтось був?
— Та не те щоб.
— Не те щоб?
— Не було. Багато століть не було нікого. Але зараз я познайомився з жінкою зі школи. Камілла. Мені вона подобається, але я все спаскудив.
— Кохання — той ще покидьок.
— Згоден, — зітхаю я.
— Варто спробувати. Скажи їй, що ти все спаскудив, та поясни чому. Скажи як є. Чесність спрацьовує. Хоча іноді за чесність закривають у дурку, але часом спрацьовує.
— Чесність — покидьок, — кажу я, і вона сміється.
Якийсь час панує тиша. Маріон думає.
— «Правду я кажу не так часто, як хотів би, а так часто, як наважуюся. З роками наважуюся дедалі рідше».
— Це?..
— Так-так, Монтень.
— Ого, тобі і досі він подобається?
— Він уже не такий доречний, але так, подобається. Розумний був чоловік.
— А у тебе що? Був хтось?
— Був. Були. Але мені й самій непогано. Так краще. Я надто все ускладнюю — сам знаєш, це від віку. Взагалі чоловіки мене розчаровують. Монтень казав, що сенс життя в тому, щоб віддавати себе собі самому, тож я над цим працюю. Читаю, малюю, граю на піаніно. Убиваю тисячолітніх стариганів.
— Ти граєш на піаніно?
— Воно відкриває трохи більше можливостей, аніж сопілочка.
— Я теж граю, — це наша перша нормальна розмова відтоді, як ми приїхали з Австралії. — А коли ти проколола губу?
— Років тридцять тому. Тоді таке ще не робив кожен перший.
— Боляче було?
— Та ні. А ти що, засуджуєш мене?
— Я ж твій батько. Хіба це не робота батька? Засуджувати.
— У мене і тату є.
— Та я бачу.
— Є ще одне на плечі. Хочеш подивитися? — вона знімає светра, і я бачу дерево, а під ним напис «Під деревом зеленим». — Зробила на згадку про тебе. Пам’ятаєш, як ти вчив мене її грати?
— Пам’ятаю, — всміхаюсь я.
Маріон ще не оговталася після перельоту, як і я. Отой джетлаг. Мені б хотілося, аби вона лишилася, але вона каже, що від Лондона в неї посилюються панічні атаки, а знову в психічну лікарню вона не хоче. Каже, що на Фетларі, одному з Шетландських островів, є будиночок, де вона жила у 1920-х, і він досі покинутий. Вона хоче туди повернутися. Каже, має трохи грошей та поїде наступних вихідних, після того як я знов вийду на роботу. Я засмучений, але розумію та обіцяю якомога частіше приїжджати.
— На тих островах час не рухається. Я там почуваюся нормальною, бо навколо мене природа, яка ніколи не змінюється. У містах важко, бо тут повсякчас щось відбувається.
Її руки ледь помітно тремтять, думаю, вона зазнала немало жахіть у житті. Жахіть, про які хоче забути. Я думаю про майбутнє — про її та моє. Про майбутнє, у якому таємницю альб от-от буде розкрито — або ми, або Омаї це зробить.
Неможливо знати майбутнє. Новини постійно жахають, так що не можна бути впевненим ні в чому, в цьому і є суть майбутнього: ти не знаєш, що на тебе чекає, і з часом просто до цього звикаєш. До незнання. Не треба намагатися зазирнути на кілька сторінок уперед. Читай ту, що зараз розгорнута.
Авраам сповзає з дивана та човгає на кухню. Маріон підходить та сідає поруч зі мною. Хочеться обійняти її, але я не впевнений, що це обопільне бажання. Аж раптом вона бере мою руку та кладе собі за шию, а головою притуляється мені до плеча. Теж мовчки. Я згадую, як вона так само схиляла голову колись давно, коли їй було десять років. Тоді, тієї ночі, то був кінець всього. А сьогодні це початок.
Час іноді дивує.
Я їду до школи на своєму велосипеді.
Антон виходить із головної будівлі. Він сам, у руках книга, а на голові навушники. Я не бачу здалеку, що саме він читає, але точно бачу книгу. Взагалі, коли я бачу, як хтось читає, мені стає трохи спокійніше за наш світ. Особливо якщо це хтось, кого не чекаєш побачити з книгою. Він піднімає голову, помічає мене та махає рукою.