Далебі, я не могла дочекатися вечора. Джордже, голубе, відрекомендуйте мене своїй дружині. Пані, я рада бачити вас і відрекомендувати вам свого чоловіка, майора О’Дауда.— І з цими словами весела жінка в костюмі амазонки дуже приязно схопила за руку Емілію, яка відразу здогадалася, що перед нею та дама, з якої Джордж так часто насміхався.— Ви, мабуть, не раз чули про мене від свого чоловіка,— жваво додала місіс О’Дауд.
Емілія засміялась і відповіла, що справді чула про неї.
І, звичайно, всяку погань,— мовила місіс О’Дауд і додала: — Ваш Джордж — такий чортяка, що від нього всього можна сподіватися.
Щира правда,— мовив майор, напускаючи на себе багатозначну міну.
Джордж засміявся, а місіс О’Дауд, ляснувши майора нагайкою, звеліла йому замовкнути, потім попросила, щоб її відрекомендували місіс Осборн за всіма правилами.
Серденько,— врочисто почав Джордж,— це моя найласкавіша, найкраща приятелька Орелія-Маргарета, або ж Пеггі...
Їй-бо, що так! — втрутився майор.
Або ж Пеггі, дружина майора нашого полку Майкла О’Дауда, дочка Фіцджералда Берсфорда де Бурго Мелоні із Гленмелоні у графстві Кілдейр.
І Меріан-сквер у Дубліні,— із спокійною гідністю додала дама.
Авжеж, і Меріан-сквер у Дубліні проказав майор.
Там ти й почав залицятися до мене, голубе мій,— мовила дама, і майор погодився з цим, як і з усім, що говорилося в товариському колі.
Майор О’Дауд, який служив своєму королю в усіх частинах світу і платив за кожне підвищення у званні більше ніж рівноцінними воєнними подвигами, був дуже скромний, мовчазний, покірний, лагідний чоловік 1 так слухався дружини, наче був у неї хлопчиком на побігеньках. В офіцерській їдальні він сидів мовчки і багато пив. А коли добре напивався, так само мовчки, хитаючись, ішов до дому. Озивався він тільки для того, щоб з усіма і з усім погоджуватися. Так він і проходив, легко і добродушно, свій життєвий шлях. Палюче сонце Індії жодного разу не розігріло його крові, а його спокою не могла порушити навіть валхеренська лихоманка. Він ішов у бій так само незворушно, як до обіднього столу, з однаковим задоволенням і смаком їв конятину й черепашину. В нього була стара мати, місіс О’Дауд із О’Даудстауна, яку він також завжди слухався, крім тих двох разів, коли втік з дому й записався до війська і коли, всупереч її волі, одружився з цією жахливою Пеггі Мелоні.
Пеггі була однією з п’яти дочок і одинадцяти дітей благородного дому Гленмелоні.
її чоловік доводився їй кузеном, але з материного боку, тому не мав неоціненної переваги належати до Мелоні, яких вона вважала найславетнішим родом па світі.
Пробувши дев’ять сезонів у Дубліні та два в Баті й Челтнемі і не знайшовши там собі пари, міс Мелоні наказала своєму кузенові Міку одружитися з нею, коли вже їй було десь під тридцять три роки. І чесний хлопець послухався і забрав її до Вест-Індії головувати над іншими дамами *** полку, куди його саме тоді перевели.
Не встигла місіс О’Дауд пробути й півгодини в товаристві Емілії (а втім, так само бувало і в будь-якому іншому), як люб’язно виклала їй геть усе про своє походження й родовід.
Голубонько,— добродушно сказала вона,— я мала намір зробити Джорджа своїм братом, моя сестра Георгіна була б йому до пари. Та що пропало, те пропало , виявилося, що він заручений з вами, і я замість брата знайшла сестру. Так я й ставитимусь до вас і любитиму вас, як родичку. Їй-богу, у вас таке гарне, ласкаве личко і такі манери, що, я певна, ми станемо приятельками і ви збагатите нашу велику родину.
Авжеж, збагатить,— схвально мовив О’Дауд. Емілія була дуже здивована і вдячна, що в неї раптом-виявилась така велика родина.
Ми тут усі добрі приятелі,— повела далі дружина майора.— В нашому війську немає другого полку, де б ви знайшли таке згуртоване товариство й таку затишну офіцерську їдальню. В нас немає ні лайки, ні колотнечі, ні лихослів’я, ні пліток. Усі ми любимо одне одного, як брати й сестри.
А надто місіс Медженіс,— сміючись, сказав Джордж.
З дружиною капітана Медженіса ми помирилися, хоч вона так ставиться до мене, що через неї я посивію і дійду до могили.
Це твоя буйна чорна гривка посивів, серденько? — вигукнув майор.
Міку, прикуси язика, дурний! Ці чоловіки, люба місіс Осборн, завжди у все втручаються. Я не раз уже казала своєму синові, щоб він розтуляв рота тільки тоді, як командує та ще коли їсть чи п’є. Я розкажу вам усе про наш полк і застережу від дечого, коли ми залишимося самі. А тепер познайомте мене зі своїм братом, він, напевне, дуже гарний хлопець, бо нагадує мені мого кузена, Дена Мелоні (Мелоні з роду Белімелоні, голубонько, того, що взяв Офелію Скалі з Ойстерстауна, кузину лорда Полуді). Містере Седлі, я в захваті, що познайомилася з вами. Думаю, ви сьогодні обідатимете в офіцерській їдальні? (Міку, згадай того клятого доктора і не напивайся сьогодні до моєї проханої вечері).
Сьогодні сто п’ятдесятий полк дає прощальний обід, серденько,— мовив майор,— але ми легко добудемо запрошення для містера Седлі.
