Хоч добрі люди з пасторського дому ніколи не показувалися в замку й цуралися його власника, жахливого, здитинілого старого розпусника, а проте вони знали геть усе, що там робилося, й з дня на день чекали катастрофи, якої дуже хотіла й міс Горокс. Але втрутилася заздрісна доля й перешкодила їй отримати винагороду, яку цілком заслужила її чиста й безкорислива любов.
Одного разу баронет застукав «її милість», як він жартома називав міс Горокс, у вітальні біля старого, розладнаного фортепіано, до якого ніхто не торкавсь відтоді, як Бекі Шарп вигравала на ньому кадрилі. Вона сиділа з дуже врочистою міною і на весь голос скавуліла, намагаючись наслідувати те, що колись чула.
Молоденька посудниця, догоджаючи господині, стояла поряд, захоплено кивала головою й вигукувала: «Ловко, мем, господи, як ловкенько!» — точнісінько так, як вигукують підлесниці у великосвітських салонах.
Побачивши ту сцену, баронет, за своєю звичкою, зареготав на все горло. Протягом вечора він разів з десять змальовував її своєму дворецькому, що вельми не подобалося міс Горокс. Він тарабанив пальцями по столу, наче по клавішах музичного інструмента, й пищав, наслідуючи її спів.
Вія божився, що такий чудовий голос треба обробити, і нахвалявся найняти їй учителя співу. Міс Горокс не бачила в цих словах нічого смішного. Сер Пітт того вечора був дуже веселий і випив зі своїм приятелем дворецьким хтозна-скільки рому. Було дуже пізно, коли відданий приятель і служник відвів свого пана до спальні.
Через півгодини після того в будинку зчинилася велика метушня. У вікнах старого порожнього замку, де господар звичайно займав тільки дві чи три кімнати, раптом засвітилося. Служник помчав верхи на поні в Грязьбері по лікаря. А ще через годину (і це зайвий раз показує, як добре достойна місіс Б’ют знала, що робилося в домі баронета) та леді, в капорі та в дерев’янках, велебний Б’ют Кроулі І його син Джеймс побігли парком до замку й зайшли туди відчиненими парадними дверима.
Минувши передпокій і малу оббиту дубовими панелями вітальню, де на столі стояли три чарки й порожня пляшка з-під рому — свідки баронетового бенкету,— вони вскочили до кабінету господаря й застали там міс Горокс, злочинницю в стрічках, що з в’язкою ключів у руці гарячково пробувала відімкнути шухляди. Вона перелякано зойкнула і впустила їх, коли на неї з-під чорного капора блиснули очі місіс Б’ют.
Гляньте сюди, Джеймсе і містере Кроулі! — крикнула місіс Б’ют, показуючи на розгублену чорнооку міс Горокс.
Він сам дав їх мені, сам дав! — заремствувала та.
Кажеш, сам дав, мерзенна тварюко? — загорлала місіс Б’ют.— Будьте свідком, містере Кроулі, що ми застали цю ледащицю на місці злочину, вона крала майно вашого брата! її повісять, я завжди казала, що її повісять!-Смертельно налякана Бетсі Горокс упала навколішки й заплакала. Але, як відомо, справді добра жінка ніколи не квапиться прощати, і приниження ворога завжди сповнює її душу невимовною радістю.
Дзвони, Джеймсе! — мовила вона.— Дзвони, поки збіжаться люди!-На той довгий, гучний поклик з’явилося троє чи четверо слуг, які ще залишилися в порожньому замку.
Візьміть цю жінку під замок! — скомандувала місіс Б’ют.— Ми застукали її, коли вона грабувала сера Пітта, Містере Кроулі, ви складете обвинувальний акт, а ти, Бедоузе, відвезеш її завтра до саутгемптонської в’язниці.
Що ти, голубко,— заперечив суддя й пастор,— вона ж тільки...
Де наручники? — запитала дружина, тупнувши дерев’янкою.— Десь тут були наручники! Де її мерзенний батько?-Він сам дав їх мені! — все ще кричала бідолашна Бетсі.— Правда, Естер? Ти ж бачила, як сер Пітт... ти знаєш, що він дав мені... вже давно, другого дня після ярмарку в Грязьбері... Вони мені не потрібні. Беріть їх, якщо вважаєте, що вони не мої!-Бідолаха витягла з кишені дві великі пряжки для черевиків, оздоблені фальшивими каменями, якими вона давно милувалася і які щойно привласнила, знайшовши їх у книжковій шафі, де вони були сховані.
Отакої, Бетсі, як ви можете так брехати! — мовила молоденька посудниця, її недавня протеже.— Та ще й такій ласкавій, добрій мадам Кроулі і його велебності! — Вона присіла.— Ви можете обшукати всі мої шухляди, мем, я не боюся, ось мої ключі, я чесна дівчина, хоч і дочка вбогих батьків і виховувалася в робітному домі. І щоб мені з цього місця не зійти, якщо ви знайдете в мене хоч клапоть мережива чи шовкову панчоху з тієї купи уборів, що ви натягали!-Давай ключі, клята розпуснице! — просичала доброчесна леді в капорі.
А ось вам свічка, мем, і якщо ваша ласка, мем, я покажу її кімнату, мем, і шафу в кімнаті ключниці, мем, до якої вона понаносила цілі купи речей, мем,— не вгавала маленька Естер, увесь час присідаючи.
