Тому й дружина його, коли місіс Родон вийшла з вітальні, вклонилась їй дуже непривітно, а пальці її були холодні, мов неживі, коли вона простягла їх місіс Родон, що неодмінно хотіла потиснути руку колишній покоївці. Бекі рушила в напрямку Пікаділлі, з солодкою усмішкою киваючи міс Брігс, а та, вихилившись з вікна поряд з оголошенням, так само кивала їй у відповідь; за хвилину Бекі вже була в Парку в оточенні кількох денді, що гарцювали на конях навколо її карети.
Дізнавшись про становище Брігс і про те, що вона отримала добрий спадок від міс Кроулі і платня не мав для цієї благородної дами великого значення, Бекі відразу прикинула, що робити далі. Саме така компаньйонка її дуже влаштовувала, і Бекі запросила Брігс на обід таки того ж вечора, щоб показати їй свій скарб, маленького Родона.
Місіс Боулс застерігала свою квартирантку, щоб та не йшла у лігво лева.
Ви пожалкуєте, міс Брігс, згадайте моє слово, це так само певно, як те, що я стою перед вами.
І Брігс пообіцяла, що буде обережна. Внаслідок цієї обережності вона наступного ж тижня перебралася до місіс Родон, а менше як через півроку позичила Родонові шістсот фунтів.
Розділ XLI-У ЯКОМУ БЕЮ ЗНОВ ВІДВІДУЄ РОДОВИЙ ЗАМОК-Коли жалобне вбрання було готове, а сера Пітта повідомлено про братів приїзд, полковник Кроулі з дружиною взяли двоє місць у тій самій старій кареті, що в ній Ребека їхала з небіжчиком баронетом дев’ять років тому, як уперше вирушила в світ. Вона добре пам’ятала і заїзд, і служника, якому не дала на чай, і несміливого кембріджського студента, що вкрив їй тоді ноги своїм плащем. Родон зайняв місце на передку й залюбки взявся б за віжки, якби не жалоба. Він сидів біля візника й весь час розмовляв з ним про коней, про дорогу, про те, хто тримає який заїзд і чиї коні тепер возять карету, якою він так часто подорожував хлопцем, коли вони з Піттом вчилися в Ітоні. В Грязьбері на них чекала карета з парою коней і з візником у жалобі.
Це та сама стара карета, Родоне,— мовила Ребека, коли вони сіли в неї.— Дивись, як міль поточила оббиття...
А ось і пляма, через яку сер Пітт (о, бачу, торговець залізом Доусон замкнув свою крамничку)... через яку сер Пітт зчинив такий ґвалт. А то ж він сам розбив пляшку вишнівки, по яку ми їздили в Саутгемптон для твоєї тітки. Як біжить час! Невже це Поллі Толбойс, он та височенька Дівчина, що стоїть з матір’ю біля хвіртки? А я її пам’ятаю замурзаним, непоказним дитинчам, що пололо грядки в садибі.
Гарна дівчина,— сказав Родон і приклав два пальці до крепу на капелюсі у відповідь на вітання матері-й дочки.
Бекі то тут, то там упізнавала знайомих, кланялась їм і ласкаво всміхалася. Ці зустрічі були їй дуже приємні: вдавалося, що вона вже не самозванка, а законно повертається в оселю своїх предків. А Родон, навпаки, був зніяковілий і пригнічений. Може, він згадував своє невинне дитинство? Може, його мучило якесь невиразне каяття, сумніви й сором?-Твої сестри, мабуть, уже дорослі,— мовила Ребека, чи не вперше згадавши про дівчат, відколи розлучилася з ними.
Далебі, не знаю,— відповів полковник.— Тю, та це ж матінка Лок! Як живете, місіс Лок? Ви ж мене пам’ятаєте, правда? Родона, ге? Ну й живучі в біса ті старі баби і їй було сто років уже тоді, як я був хлопцем.
Вони під’їздили до брами, яку охороняла місіс Лок. Ре-бека захотіла неодмінно потиснути їй руку, коли та відчинила їм рипучу залізну браму і вони в’їхали між два стовпи, оброслі мохом і прикрашені голубом та змією.
Батько добре прорідив парк,— сказав Родон, озираючись навколо, і надовго замовк.
Бекі теж мовчала. Обоє вони » були трохи схвильовані й думали про минуле. Він — про Ітон, про свою матір, яку пам’ятав холодною, стриманою жінкою, про рано померлу сестру, яку дуже любив, про те, як він, бувало, лупцював Пітта, і про маленького Роді, залишеного вдома. А Ребека думала про свою молодість, про старанно приховувані таємниці тих рано затьмарених днів, про вихід у світ через цю браму, про міс Пінкертон, про Джоза й Емілію.
Усипані жорствою алея і тераса були вже виполоті. Над парадним входом красувався великий мальований герб, і дві урочисті, високі постаті в чорному широко розчинили двері, кожна свою половину, тільки-но карета під’їхала до знайомих східців. Родон почервонів, а Ребека трохи зблідла, коли вони під руку минали старовинні сіни. Бекі стиснула йому руку, входячи в оббиту дубом вітальню, де їх зустріли сер Пітт і леді Джейн. Сер Пітт був весь у чорному, леді Джейн також, а міледі Саутдаун — у величезному головному уборі, унизаному скляним намистом і увінчаному пір’ям, що коливалось над головою її милості, мов катафалк.
Сер Пітт мав рацію, кажучи, що вона не поїде. Вона обмежилась тим, що в присутності Пітта і його непокірної дружини не розтуляла рота й лякала дітей у їхній кімнаті своїм зловісним виглядом і поведінкою. Тільки легенький кивок головного убору й плюмажу привітав Родона з дружиною, коли ці блудні діти повернулися до своєї родини.
