Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О’Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіцерам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті збуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревнощі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глорвіна більше нічого не мала.
Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глорвіна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розраховувала на майора «більше, ніж на будь-кого іншого», схлипуючи, казала бідолашна дівчина.
Він занапастить моє серце, Пеггі,— скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею.— Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.
Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи па дзиґлику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таємничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.
Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закохатися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж попередні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку сестри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, переповідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи «найдорожчому Вільямові» настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що «він тим часом не має наміру одружуватися».
Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О’Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав «Де зливаються дві річки», «Юного менестреля» та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна помилялася — Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О’Дауд була гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.
Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поставився до нього так неуважно, і приготувався провести неприємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри...
Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полковника; сер Майкл заснув. Сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О’Дауд теж подалася До подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми запиналом, рятуючись від комарів,— коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схвильований. Поминувши вартового, він підійшов просто під вікна полковникової спальні.
О’Дауде... полковнику! — загукав він щосили.
Господи, майор! — вигукнула Глорвіна й висунула у вікно голову в папільйотках,-Що там таке, Добе, голубе мій? — запитав полковник, думаючи, що в таборі сталась пожежа або прийшов зі штабу наказ вирушати в похід.
Я... мені потрібна відпустка. Я мушу їхати до Англії.., в дуже нагальній особистій справі,— відповів Доббін.
«Господи боже, що сталося?» подумала Глорвіна, тремтячи всіма своїми папільйотками,-Я мушу їхати зараз таки... сьогодні, повів далі Доббін.
Полковник устав і вийшов надвір, щоб поговорити з ним.
У дописці до листа міс Доббін майор натрапив на такі рядки: «Я вчора їздила до твоєї давньої приятельки місіс Осборн. Злиденне місце, де вони мешкають відтоді, як збанкрутували, ти знаєш. Містер С, якщо вірити мідній табличці на дверях його хижі (інакше її важко назвати), торгує тепер вугіллям. її син, твій хрещеник,— дуже гарний хлопчик, ніде правди діти, проте зухвалий і схильний до впертості і сваволі. Та ми намагаємось бути уважними до нього, як ти просив, і показали його тітці, міс О., якій він, здається, сподобався. Може, його діда — не того, що збанкрутував і майже здитинів, а містера Осборна з Рассел-сквер,— пощастить прихилити до дитини його заблудлого і впертого сина, а твого приятеля.
