Ну що ж,— мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини,— виходить, ви заповзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втримаєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.
Ви знайдете нам якомога швидше місце,— вставила Бекі.
Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп’яна мисочка, хочете плисти річкою разом з великими мідними казанами. Всі жінки однакові: всі хочуть того, чого не варто мати... Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали баранину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачніший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримайтеся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам!-Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.
Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.
Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую,— мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.
Я завжди годую собаку з власної тарілки,— пустотливо засміялася Ребека.
Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненавидів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала компаньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.
Я не можу прогнати її,— помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.
Певне, заборгували їй платню? — запитав пер.
Ще гірше,— відповіла Бекі, понуривши голову.— Я її обібрала.
Обібрали? То чому ж ви її не виженете? — запитав лорд.
Чоловіки б вигнали,— гірко сказала Бекі.— Але жінки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.
Скільки не ви в біса їй винні? — сердито запитав Пері. Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала-суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.
Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас... ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна!-Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову й вибіг з кімнати.
Ребека не міняла своєї сумної пози, поки внизу грюкнули двері й заторохкотіла, від’їжджаючи, карета. Тоді вона підвелася, і в її зелених очах з’явився дивний вираз — злісний і переможний. Сівши до якоїсь роботи, вона раз чи двічі починала сміятися, потім підійшла до фортепіано, і з-під її рук полилась така весела імпровізація, що перехожі зупинялися під вікном послухати її блискучу гру.
Того вечора маленькій жінці принесли з Гонт-гауса два листи. В одному було запрошення на обід від лорда й леді Стайн у найближчу п’ятницю, а в другому — аркушик сірого паперу з підписом лорда Стайна на ім’я Джонса, Брауна й Робінсона з Ломбард-стріт.
Уночі Родон кілька разів чув, як Ребека починала сміятися:
її,, мовляв, тішить, що вона побуває в Гонт-гаусі й зустрінеться з тамтешніми дамами. Та насправді вона думала про багато інших речей. Чи заплатити Брігс і відпустити її? Чи, може, здивувати Реглса й віддати йому весь борг? Лежачи в постелі, вона перебирала всі ці думки, а вранці, коли Родон, як звичайно, подався до клубу, місіс Кроулі (в скромненькій сукні й затулена серпанком) поїхала в найманій кареті до міста і, зупинившись біля банку Джонса й Робінсона, показала касирові документ. Той спитав її, якими купюрами вона бажає отримати гроші. Ребека скромно відповіла, що хотіла б, аби їй видали сто п’ятдесят фунтів дрібнішими асигнаціями, а решту однією банкнотою.
Потім, ідучи вулицею повз собор святого Павла, вона завернула до крамниці й купила для Брігс гарну чорну шовкову сукню, яку з поцілунками та ласкавими словами й подарувала простодушній старій панні.
Тоді подалася до містера Реглса, люб’язно розпитала його про дітей і дала йому п’ятдесят фунтів у рахунок боргу. Звідти вона пішла до власника стайні, в якого наймала карети, й винагородила його такою самою сумою.
