«Тільки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнянній місіс Родон Кроулі,— писав він,— як той юний патрицій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачившись. Мені довелося замикати похід разом з полковником, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном».
Опинившись у цьому вишуканому товаристві, полковник так збентежився й почервонів, як шістнадцятирічний хлопець, потрапивши в компанію шкільних приятельок своєї сестри. Ми вже згадували, що наш чесний Родон у своєму житті рідко мав нагоду бувати в жіночому товаристві. З чоловіками в клубі чи в офіцерській їдальні він почував себе вільно і міг їздити верхи, битись об заклад, курити чи грати в більярд нарівні з найспритнішими серед них. Свого часу він зустрічавсь і з жінками, але відтоді минуло двадцять років, і ті жінки походили з такої суспільної верстви, як дами, що з ними у відомій комедії приятелював Марло-молодший, поки його не збентежила присутність міс Гардкасл.
Тепер такі часи, що боїшся навіть словом згадати про те особливе товариство, в якому щодня бувають тисячі наших юнаків на Ярмарку Суєти і яке вечорами заповнює казино й танцювальні зали; всі знають, що воно існує, так само як коляски в Гайд-парку чи сент-джеймська парафія, але найгидливіша, якщо й не найморальніша частина суспільства вирішила його не помічати. Одне слово, хоч полковникові Кроулі було вже сорок п’ять років, він за свій вік не мав нагоди зустріти й п’яти порядних жінок, якщо не рахувати його зразкової дружини. Крім неї та ласкавої невістки леді Джейн, яка своєю лагідністю прихилила й призвичаїла до себе шановного полковника, він боявся всіх жінок, і під час цього першого обіду в Гонт-гаусі від нього ніхто не почув жодного слова, крім зауваження, що надворі тепло. Щиро казати, Ребека залюбки лишила б його вдома, та пристойність вимагала, щоб чоловік був біля неї і захищав цю несміливу, тремтячу істоту під час її першої появи у великосвітському товаристві.
Доли Ребека зайшла, лорд Стайн рушив їй назустріч, узяв її за руку, шанобливо привітався й відрекомендував її леді Стайн та своїм невісткам. Вельможні дами велично кивнули головою, а найстарша навіть подала гості руку, але холодну й безживну, як камінь.
Бекі, проте, потиснула ту руку скромно, вдячно і, присідаючи в реверансі, гідному найкращого танцюриста, так би мовити, постелилася до ніг, шановній господині, сказавши, що його милість лорд Стайн був приятелем та опікуном її батька і вона змалку навчилася шанувати родину Стайнів. Справді, лорд Стайн колись купив кілька картин у небіжчика ІІІарпа, і вдячна сирітка не могла забути такої ласки.
Потім Ребеку відрекомендували леді Голодвірс, якій дружина полковника теж уклонилася дуже шанобливо. Вельможна дама відповіла їй з суворою гідністю.
Я мала честь познайомитися з вашою милістю у Брюсселі десять років тому,— якнайсолодшим голосом мовила Ребека.— Мені пощастило зустрітися з вами на бенкеті в герцогині Річмонд напередодні битви під Ватерлоо. І я пам’ятаю, як ваша милість і леді Бланні, ваша дочка, сиділи в кареті на подвір’ї готелю, чекаючи на коней. Сподіваюсь, ваші діаманти вціліли?-Ті, хто стояв ближче, перезирнулися. На славетні коштовності леді Голодвірс був накладений скандальний арешт, про що Бекі, звичайно, нічого не знала. Родон Кроулі відійшов з лордом Саутдауном до вікна, і за мить той почав нестримно реготати, бо Родон розповів йому, як леді Голодвірс не могла роздобути коней і «їй-бо, сіла перед місіс Кроулі. «Цієї жінки мені, мабуть, нема чого боятися»,— подумала Бекі. І справді, леді Голодвірс злякано й сердито перезирнулася з дочкою, відійшла до столика й почала пильно роздивлятися якісь гравюри.
Коли з’явився володар з Дунаю і всі перейшли на французьку мову, графиня Голодвірс і молодші леді, на свій жаль, переконалися, що місіс Кроулі не тільки багато краще за них розмовляє нею, а й має кращу вимову. Бувши в 1816—1817 роках з армією у Франції, Бекі зустрічалася з іншими угорськими вельможами й тепер почала з великим зацікавленням розпитувати про своїх друзів. Чужоземні гості подумали, що вона якась велика аристократка, і князь з княгинею все допитувалися лорда Стай-на та маркізи, коли ті вели їх до столу, хто та petite dame, яка так чудово розмовляє по-французькому.
Нарешті гості, поділившись на пари в такому порядку, як його описав американський дипломат, рушили до зали, де все було приготоване до бенкету; а оскільки я обіцяв, що читач буде ним задоволений, то хай він сам замовляє собі все, що тільки йому підкаже його уява.
