Леді Ґонт написала запрошення, яке вимагав від неї лорд Стайн, і, затаївши в серці жаль і образу, разом із свекрухою завезла місіс Родон візитні картки, що, як ми знаємо, так потішили ту невин­ну жінку. Адже в Лондоні були родини, які віддали б річний при­буток, щоб доскочити такої честі від цих дам. Наприклад, місіс Фредерік Буллок проповзла б навколішки з Мейфейра до Ломбард-стріт, коли б леді Стайн і леді Ґонт чекали на неї в Сіті, щоб підняти її з землі і сказати: «Приїдь до нас у п’ятницю»,— не на один із тих великих, пишних бенкетів у Гонт-гаусі, де бували всі, а на свя­щенну, неприступну, таємничу й чудесну вечірку, куди потрапити вважалося привілеєм, честю і, звичайно, вели­ким щастям.

Сувора, бездоганна красуня леді Ґонт посідала дуже високе становище на Ярмарку Суєти, і вишукана ввічли­вість, з якою ставився до неї лорд Стайн, викликала захват у всіх, хто знав його манери; навіть найдоскіпливіші причепи мусили визнати, що він справжній джентльмен і, хоч там що, має шляхетне серце.

Щоб дати відсіч спільному ворогові, дами з Гонт-гауса покликали на допомогу леді Голодвірс. Одна з карет леді Ґонт вирушила на Гілл-стріт по її милість матінку, бо всі екіпажі цієї дами були в руках судових виконавців; ходили чутки, що навіть коштовності та вбрання захо­пили ті невблаганні ізраїльтяни. Заволоділи вони й зам­ком Голодвірс з усіма його дорогими картинами, меблями й раритетами: чудовими Ван-Дейками, шляхетними кар­тинами Рейнольдса, гарними, але неглибокими портретами Лоренса, які тридцять років тому цінували так само ви­соко, як твори справжніх геніїв, незрівнянним «Танком німфи» Канови, для якого позувала молодою сама леді Голодвірс — тоді осяйна красуня, в ореолі багатства і сла­ви, а тепер беззуба, лиса стара баба, жалюгідна, витерта шматина з колись розкішних шат. її чоловік, що на портреті Лоренса тієї пори в мундирі полковника осотріських добровольців вимахує шаблею на тлі фасаду Голодвірського замку, був тепер висохлим, кістлявим дідом у дов­гополому сюртуці й перуці à la Brutus , що вдень зде­більшого вештався біля Грейзінн і самотою обідав у сво­єму клубі. Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замо­лоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцні­шим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став уде­сятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п’ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри — старий, подоланий, зламаний банкрут. Він забор­гував Стайнові надто багато грошей, тому не мав вели­кого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Ґонт, чому батько не приходить до неї.

Його не було в нас уже чотири місяці,— не раз ка­зав-лорд Стайн.— Я завжди знаю зі своєї чекової книж­ки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі мої: я банкір тестя_ одного свого сина, а тесть дру­гого сина — мій банкір.

Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною — туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними ота­рами овець.

Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана,— пошепки сказала Бекі лор­дові Стайну.

І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, ве­личне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схо­жим на писок барана, поважного ватажка отари.

Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, корес­пондент нью-йоркського «Демагога», що номінально раху­вався службовцем американського посольства; щоб дого­дити товариству, він під час паузи в розмові за столом за­питав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Ґонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з’явився друком у «Демагогові». Він перера­хував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лів­реї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вар­тість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п’ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він за­своїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги