У ті часи до нас саме прийшла з Франції весела розвага — розігрування шарад; в Англії воно було особливо модне, бо давало змогу багатьом нашим дамам, що мали вроду, виставляти напоказ свої принади, а небагатьом, що мали розум, хизуватися своєю дотепністю. Ребека, яка, мабуть, вважала себе обдарованою і вродою, і розумом, умовила лорда Стайна влаштувати в Гонт-гаусі вечірку, в програму якої входило кілька таких маленьких драматичних сцен,— тож нехай нам буде дозволено повести читача на це блискуче réunion / Буфи (франц.)/ і трохи посумувати з ним, бо воно буде однією з останніх великосвітських розваг, які нам пощастить йому показати.
Частина розкішної зали — картинної галереї Гонтгауса — була пристосована під сцену, де розігрувались шаради, її використовували для вистав ще за часів короля Георга III; там і досі висить портрет маркіза Гонта з напудреним волоссям і рожевою стрічкою на римський штиб, як тоді казали,— в ролі Катона з однойменної трагедії містера Аддісона, що її ставили в присутності їхніх королівських величностей принца Уельського, єпископа Оснабурзького та принца Вільяма Генрі, коли вони були ще дітьми, як і сам актор. З горища принесли кілька давніх декорацій і наново підмалювали їх для теперішнього вжитку.
Молодий Бедуїн Сендс, на той час елегантний денді й мандрівник до східних країн, керував виставою. Тоді мандрівників до східних країн дуже шанували, і відважний Бедуїн, який видав in quarto / В четвертину аркуша (лат../ опис своєї подорожі й прожив кілька місяців у наметі, був помітною постаттю. В тій книжці було вміщено кілька портретів Сендса в різних східних уборах, з’являвся він усюди в супроводі чорного служника, дуже неприємного на вигляд,— одне слово, був другим Бріаном де Буа Гільбером. Бедуїна, його убори й чорного служника зустріли в Гонт-гаусі захоплено, як дуже коштовний набуток.
Бедуїн відкрив першу шараду. Турецький офіцер із велетенським султаном з пір’я (вважалося, що й досі існують яничари і феска ще не витіснила старовинного, величного головного убору правовірних) розлігся на канапі, вдаючи, що пускає дим з кальяну, в якому, проте, з поваги до дам, чадила тільки пахуча свічечка.
Турецький вельможа позіхає, всіляко показуючи, що він нудиться й байдикує. Він плескає в долоні, і з’являється нубієць Месрур з браслетами на голих руках, з ятаганами та всілякими східними оздобами — жилавий, високий і бридкий. Він шанобливо вітає свого агу.
Присутні тремтять з жаху й захвату. Дами перешіптуються. Цього чорного раба Бедуїнові дав один єгипетський паша за три десятки пляшок мараскіна. Він зашив у мішки й покидав у Ніл десь стільки ж одалісок.
Введи торговця невільниками,— каже турецький ласолюб і махає рукою.
Месрур вводить торговця невільниками перед очі своєму панові; з ним заходить закутана жінка. Торговець зриває з неї запинало. Це місіс Вінкворт (у дівоцтві Авессалом), чорноока красуня з буйними косами. Вона в розкішному східному костюмі, її чорні кучері заплетені в коси, унизані самоцвітами, вбрання виблискує золотими піастрами. Зранку магометанин каже, що він зачарований її вродою. Дівчина падав перед ним навколішки і благає відпустити її додому в рідні гори, де закоханий черкес і досі сумує за своєю Зулейкою. Ті благання не зворушують черствого Гасана. Він регоче, коли дівчина згадує про свого коханого. Зулейка затуляє обличчя руками й опускається на підлогу в позі найчарівнішого розпачу. Здається, їй уже немає на що сподіватися, аж ось... аж ось з’являється Кизляр-ага.
Кизляр-ага приносить листа від султана. Гасан прикладає до лоба грізний фірман.
Його охоплює смертельний страх, а на виду в негра (це знов Месрур в іншому костюмі) проступає зловтіха.
Згляньтеся! Згляньтеся! — кричить паша, а Кизляр-ага, страхітливо вищиривши зуби, витягає шовкову-мотузку.
Завіса спадає тієї миті, коли він уже ладнається вжити ту страшну зброю. Гасан з-за сцени виголошує:-Перші два склади!-Місіс Родон Кроулі, що теж має виступати в шарадах, підходить до місіс Вінкворт і починає вихваляти вишуканість і красу її вбрання.
Починається друга частина шаради. Знову сцена зі східного життя. Гасан, уже в іншому вбранні, сидить у ніж-пій позі біля Зулейки, що цілком змирилася з ним.
Кизляр-ага став покірним чорним рабом. Сходить сонце в пустелі; турки звертають обличчя на схід і вклоняються до землі. Верблюдів немає під рукою, тому оркестр весело і рає «Бредуть піском верблюди». На сцені з’являється велетенська голова єгиптянина. Вона вміє співати і, на подив східних мандрівників, виконує смішну пісеньку, яку написав містер Вог. Східні мандрівники йдуть у танець, як Папагено й мавританський король у «Чарівній флейті».
Останні два склади! — горлає голова. Розігрується остання дія. Тепер це грецьке шатро. На ложі відпочиває великий, дужий чоловік. Над ним висять шолом і щит.
