Коли лорд Стайн був до когось прихильний, він нічого не робив наполовину, і його ставлення до родини Кроулі було найкращим прикладом такої його доброти. Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту школу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровесників Можуть дати йому велику користь. Батько опирався — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було насправді) з англійської мови, основ латини й загальноосвітніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед великодушною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався «Білі ченці». В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єретиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її подальший розквіт.
Цією славетною школою опікуються декотрі з найбільших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, „їх добре годують і навчають, а згодом забезпечують солідними стипендіями в університеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених духовних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об’єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гарантовані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки родичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було злитися.
Хоч сам Родон Кроулі за ціле своє життя не подужав жодної книжки, крім «Календаря кінних перегонів», і хоч з усієї своєї науки найкраще пам’ятав хлосту, яку отримував підлітком в Ітоні, проте він, як усі англійські джентльмени, відчував щиру пошану до класичної освіти й тішився думкою, що його син буде забезпечений у житті, а може, навіть стане вченою людиною. І хоч хлопчик був його єдиною радістю й вірним товаришем, хоч їх зв’язували тисячі невидимих ниток, про які Родон волів не говорити з дружиною, що завжди виявляла до хлопця цілковиту байдужість, а проте відразу погодився віддати його в школу, відмовився від своєї найбільшої втіхи задля синового добра. Він і сам не знав, що так любить хлопця, поки не довелось розлучитися з ним. Коли малий поїхав, Родон засумував і затужив більше, ніж він признавався собі, куди більше за сина, який навіть радів, що житиме в новому оточенні, серед своїх ровесників. Бекі реготала, коли полковник незграбно й недоладно, як завжди, пробував висловити свій жаль з приводу розлуки з хлопцем. Бідолаха відчував, що в нього забрали найбільшу радість і найближчого приятеля. Він часто зажурено дивився на порожне ліжечко в своїй туалетній кімнаті, де звичайно спав син. Особливо болісно відчував він хлопцеву відсутність уранці й надаремне пробував розвіяти свою тугу в парку, де колись гуляв з ним,— без нього то була не прогулянка. Родон не знав, що він такий самітний, поки це поїхав від нього син. Він полюбив тих, хто був ласкавий до хлопчика, і цілими годинами сидів у своєї лагідної невістки, леді Джейн, розмовляючи з нею про його вроду, ласкаву вдачу та інші гарні риси.
