«Mon pauvre cher petit /Мій бідолашний хлопчику (франц.)/,— писала місіс Кроулі.— Я ні на мить не склепила очей, усе думала, що могло статися з моїм недобрим старим бурмилом, і заснула аж уранці, після того як послала по містера Бленча (в мене була га­рячка), який дав мені заспокійливу мікстуру й наказав Фінет, щоб вона нізащо не будила мене. Тому посланець його старенького, що, за словами Фінет, мав bien mauvaise шіпе / Досить підозрілий вигляд (франц ) / і il sentait le Genièvre / Тхнув джином (франц.)/ , кілька годин просидів у передпокої, чекаючи мого дзвінка. Можеш собі уявити мій стан, коли я прочитала твого милого, жалісливого, написа­ного з помилками листа!-Хоч яка я була хвора, а негайно викликала карету і, шви­денько одягнувшись (я не могла проковтнути й краплі шо­коладу, їй-богу, не могла, бо його приніс мені не мій бур­мило), ventre à terre / Стрімголов (франц.)/ помчала до Натана. Я бачилася з ним... плакала... благала... припадала до його гидких ніг. Ніщо не змогло уласкавити того страшного чоловіка: Він сказав, що хоче мати всі гроші, а як ні, то триматиме мого бідолашного бурмила у в’язниці. Я повернулася додому з наміром зробити une triste visite chez mon oncle / Сумний візит своєму дядькові (франц.)/ (всі мої дрібнички будуть до твоїх послуг, хоч за них не дістанеш і ста фунтів, бо частину їх, як ти знаєш, уже закладено в ce cher oncle ‘ ) і застала в нас мілорда з болгарином, тим старим опудалом з баранячим писком,— вони приїхали привітати мене з успіхом на вчорашньому вечорі. З’явився й Педдінгтон, щось мимрив, сюсюкав і пригладжував чуба. Потім прийшов Шампіньяк зі своїм шефом — всі з foison компліментів та гучних слів — і довго мучили мене, бідо­лашну, а я хотіла тільки одного: швидше спекатися їх, і ні на хвилину не переставала думати про mon pauvre prisonnier .

Коли вони поїхали, я впала навколішки перед мілордом, розповіла йому, що ми хочемо все закласти, й почала бла­гати його дати мені двісті фунтів. Він люто запирхав і за­сичав, сказав, щоб я не робила такої дурниці, нічого не за­кладала, а він побачить, чи зможе позичити мені грошей. Нарешті він поїхав, пообіцявши прислати гроші завтра, і тоді я привезу їх своєму бідолашному старенькому бур­милові з поцілунком від його відданої Бекі.

Я пишу в ліжку. Ох, як болить у мене голова і як ниє серце!»-Коли Родон прочитав листа, він так почервонів і насу­пився, що товариство за табльдотом відразу здогадалося: він отримав погану звістку. Всі його підозри, які він нама­гався прогнати від себе, тепер повернулися. Вона не захо­тіла навіть поїхати й продати свої дрібнички, щоб звіль­нити його! Вона могла сміятися й теревенити про комплі­менти, якими її засипали, коли її чоловік сидить у в’яз­ниці! Хто його сюди запроторив? Уенгем ішов разом з ним. Чи не було це... Страшна думка вжалила його в саме серце. Він швидко вийшов з їдальні, кинувся до своєї кімнати, відчинив скриньку з письмовим приладдям, квапливо на­писав два рядки, заадресував листа серові Пітту або леді Кроулі й відправив його з посланцем на Гонт-стріт, звелівши йому взяти візника й пообіцявши гінею, якщо він за годину повернеться з відповіддю.

У своїй записці він просив любого брата й невістку ради господа бога, ради малого Родона й ради його власної честі приїхати й визволити його з біди. Він у в’язниці, йому потрібно сто фунтів, щоб вийти звідси, він благає їх приїхати до нього.

Вирядивши посланця, Родон повернувся до їдальні й за­мовив ще вина. Він сміявся й говорив з якимось Дивним піднесенням, як здавалося його співрозмовникам.

Інколи він, мов божевільний, реготав з свого власного страху і пив ще цілу годину, весь час дослухаючись, чи не їде карета, що має вирішити його долю.

Десь тоді, коли він і сподівався, заторохтіли колеса біля брами, і юний сторож вийшов відімкнути її. Приїхала дама, яку він і впустив до будинку судового виконавця.

До полковника Кроулі,— сказала дама тремтячим голосом.

Хлопець глянув на неї досвідченим оком, замкнув на­двірні двері, тоді відчинив внутрішні, гукнув: «Полков­нику Кроулі, до вас гості!» — і впустив даму до задньої вітальні, яку той займав.

Родон вийшов з їдальні, де всі й далі пиячили, пучок тьмяного світла просмикнувся слідом за ним, і він побачив даму, що знічено стояла посеред кімнати.

Це я, Родоне,— несміливо озвалась вона, силкуючись надати своєму голосові веселого тону.— Це я,

Джейн.

Родон був до глибини душі зворушений тим ласкавим голосом і появою невістки. Він кинувся до неї, пригорнув її, мурмочучи якісь незугарні слова подяки, і ревно запла­кав у неї на плечі. Леді Джейн не знала, чому він такий схвильований.

Векселі містера Мосса були швидко погашені, що, мабуть, розчарувало того джентльмена, який розраховував, що пол­ковник прогостює в нього хоч неділю, і леді Джейн, смію­чись і сяючи від щастя, забрала Родона з будинку су­дового виконавця. Вони поїхали додому тією самою брич­кою, в якій леді Джейн примчала його визволяти.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги