Емілія повинна була зустрічати й розважати тих джентльменів та їхніх дам. Від них вона довідувалася, коли Сміт стане радником; скільки сотень тисяч рупій привіз з собою до Англії Джонс; як фірма «Томпсон» у Лондоні відмовилась оплачувати векселі, видані на неї бомбейською фірмою «Томпсон, Кебаб і К°», і як усі вва­жають, що калькуттське відділення фірми теж має зазнати краху; як нерозважно — щоб не сказати біль­ше— поводилась місіс Браун (дружина Брауна з нере­гулярного Ахмеднагарського полку), що просиджувала з юним лейб-гвардійцем Суонкі до пізньої ночі на палубі й заблукала з ним, «коли вони каталися верхи під час зу­пинки на мисі Доброї Надії; як місіс Гардімен вивезла в Індію тринадцять своїх сестер, дочок сільського па­стора, велебного Фелікса Крола, і видала заміж одинад­цять з них, до того ж сімом знайшла дуже добру пару; як.

Горнбі лютує, що його дружина захотіла лишитись у Єв­ропі, і як Троттера призначено збирачем податків у Амерапурі. Ось такі або схожі на них розмови точилися на всіх проханих обідах. Усі говорили про те саме, в усіх був однаковий срібний посуд, скрізь подавали на стіл ба­ранячі лопатки, варене індиче м’ясо і ео-trées. Про полі­тику заходила мова після десерту, коли дами йшли нагору й балакали там про свої недуги та про своїх дітей.

І всюди бачимо те саме. Хіба дружини адвокатів не гуторять про виїзні сесії суду? Хіба військові дами не пліткують про полкові справи? Хіба дружини священиків же балакають про недільні ніколи і про те, хто кого заміняв? Хіба великосвітські леді не розмовляють про те вузьке коле осіб, до якого вони належать? То чому ж нашим індійським приятелям не провадити своїх роз­мов? Хоч я визнаю, що вони зовсім нецікаві для випадко­вих осіб, яки» інколи доводиться слухати їх.

Невдовзі Еммі завела візитну книжку й сама почала регулярно виїздити в кареті, відвідуючи леді Бладаєр, дру­жину генерал-майора бенгальської армії сера Роджера Бладаєра, кавалера ордена Лазні; леді Гаф, дружину сера Дж. Гафа, генерал-майора бомбейської армії; місіс Пайс, дружину директора Пайса, і т. д. Ми швидко звикаємо до змін у житті. Згадувану карету щодня подавали на Гілспай-стріт; згадуваний служник у ґудзиках вилазив на пе­редок і зіскакував з нього, розносячи Еміліїні та Джозові візитні картки; у визначений час Еммі й карета вирушали до клубу, щоб забрати Джоза й вивезти його на свіже по­вітря, або ж у неї вмощували старого Седлі, й Еммі возила його на прогулянку в Ріджентс-парк.

Покоївка, карета, візитна книжка й паж у ґудзиках скоро стали для Емілії такими звичними, як раніше— скромні щоденні обов’язки в Бромитені. Вона пристосувалася до всього цього так само, як колись — до того, що тепер залишила. Якби доля призначила Емілії бути герцогинею, вона б і тоді вияви­лася на своєму місці.

Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа,— нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.

Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емі­лії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку,— вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі теат­рів і пожильці вест-ендських готелів,— обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у ка­реті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,— такого довготелесого, ху­дого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присут­ність якого просто дратує, коли людині хочеться погово­рити з господинею.

Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмін­но приревнував би Емілію до такого небезпечного моло­дого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підо­зрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одру­ження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все най­краще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість — якщо тільки про зако­ханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги