— Ну, малий, заспівай мені тихенько-тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?
— Не знаю…
— Пісні не знаєш?
— Пісню знаю… Тільки не співається…
— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося.
Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:
І Клюсик підхопив:
Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюсикову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…
Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.
Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.
Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін-Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: «Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів».
Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна-Герая найкращу наложницю — Галю Шлапаківну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…
Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…
…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна — Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.
Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало: більше не побачить вона Дорошенкових ясних очей…
Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що їде син додому поранений, але живий, та ще й везе невісточку Галю. Не відала вона, що з цією невісткою-грішницею не схоче вінчати Андрія канівський піп, але все одно житимуть вони щасливо й довго і матимуть дітей та онуків багато…
Сидітиме Галя у світлиці, згадуватиме свої дві бусурманські неволі, згадуватиме жіночий монастир і, дивлячись на своїх дітей, співатиме пісні, які сама ж і придумала. А пісні придумувати — то теж гріх… Та все одно Галя гріха не боятиметься… І казатимуть через багато літ люди, що то вона й склала оту пісню про те, як на горі женці жнуть, а попід горою, яром-долиною козаки йдуть. Казатимуть, що то вона придумала слова про козацького полководця Михайла:
А все, що є далі в тій пісні, то це вже придумали інші люди.
Над Трубежем стоятиме Ганя-Бібігуль і, поклавши руку на живіт, чекатиме на свого коханого чоловіка Яремка. Ой, як багато хотілося їй йому розповісти, ой, як довго б дивилася вона в його добрі очі…
А хвилі Трубежу-Трубайка плинуть-плинуть у Дніпро, а Дніпро — в далекий світ, у Чорне море…
1987.
