І вже засвербіли були руки в козака зробити панові королівському стражникові те ж саме, що й вартовому при дверях, а потім відтягти його вниз та вкинути в «музикальну» камеру й замкнути. Хай би прохолодився та подумав при нагоді над своєю поведенцією. Та згадав Андрій, як нещодавно під Білою Церквою та Рокитним бився «всцєклий» пан Сондецький! Хоробро бився, нічого не скажеш! Хоч і завдав зараз Андрієві тяжкої кривди, але бився добре!..
— Сторожо! — знову гукнув Сондецький.
— Ну, чого ви так кричите? — подав голос Закривидорога.
Якби він гукнув, якби він стрельнув, пан Сондецький так би не підскочив, як підскочив він, почувши спокійний голос козака над вухом. Сондецький підскочив і, мов опука, вилетів з дверей.
А вслід за ним з оголеною шаблею вискочив Андрій і вигукнув:
— На герць, холерний пане королівський стражнику!
— Який ще в холери герць?! — оговтавшись, але все ще тремтячим голосом озвався пан Сондецький. — Я звелів тебе випустити!
— На герць! — не вгамовувався Андрій.
— Синку! — закричала Мокрина і побігла по снігу назустріч Андрієві. Ось вона підскочила до нього і повисла на його шиї, цілуючи козака у щоки, в очі, в носа, лоба! — Синку мій золотий, дитино моя малесенька!.. Не треба герцю, ходімо додому! До мами, до коника Урхана!..
Місяць дивився згори на людей, що стояли і сміялися біля замку.
— Ось так! — сказав Андрій. — Як настане день, то нехай ваші люди повернуть мені зброю, мою люльку і мій кожух!
І він разом з сусідами та однодумцями швидко, не озираючись, пішов у напрямку до Чернечої гори, до чепурних малих хатинок, що притулилися під засніженими деревами.
Весело рипів сніг, зорі на небі аж щулилися від того рипу-рипіння.
— От бачте, пане Єжи, — промовив пан Ігнаци. — Я слушно підказав вам думку випустити цього збойника! Навіщо вам замість одного ребеліянта мати їх аж сто?
— Холера! — озвався пан Сондецький, весь час озираючись і не розуміючи, яка це його думка так мучить. Нарешті, він згадав:
— Чекайте! А куди поділися мої люди? Мов крізь землю провалилися!..
— І як ото кажуть у таких випадках пани поляки? Прагнонл бим врешцє познаць тло всіх ваших загадкових справ, панє ребеліянте!
— Для чого?
— Про всяк випадок. Чи як кажуть пан Сондецький: гдибись пжез якийсь час не бил, панє ребеліянте, юж при моїм боку, жебим вєдзял, же до мнє, а нє до цєбє людзе, а головно козакове, майом претензіє.
— То це для того, пане гетьмане, ви покликали зараз мене до себе, щоб моє вухо потішити польщизною? — запитав Андрій Закривидорога. — То, може, пан гетьман війська запорозького ще й признається мені, що він давно молиться вже на бога католицького?
Дорошенко бахнув кулаком по столу. Але бахнув не так сильно, щоб стіл розколовся. Стіл тільки гойднувся, та на миснику в сусідній кімнаті щось забряжчало. Пожалів гетьман стіл. А може, й козака пожалів.
— Сидиш оце, пащекуєш язиком — наче юшку сьорбаєш, — повільно почав говорити гетьман густим-густим, низьким, як хурдига підземельна, голосом. — А не відаєш того, що уже на Варшаву й на Краків веселенька вісточка полинула од найяснішого пана Сондецького: в Переяславі на раді козаки про окрему від Речі Посполитої республіку українську речі ведуть! То є заклик до ребелії! Невже після такої вісті король і сейм підуть нам назустріч? Після таких вістей він, ясна річ, не захоче підтвердити наші привілеї та права!
— Ну й дідько з ним, — озвався Андрій Закривидорога, хотів навіть плюнути, та згадав, що в гетьманській світлиці плювати є гріх. І взагалі, плюватися гріх чи в хаті, чи на людях. Ото хіба що ворогові в пику плюнути — то не гріх, то навіть богоугодне діло! — Якщо ми уповатимемо тільки на королівську та сеймову милість, то гріш нам ціна, пане гетьмане! Ось у нас шабля — ось у нас і права! Ніхто їх нам не дасть, доки ми їх шаблею не здобудемо!
— Дипломатом бути треба, пане Андрію!
— Та вже ж — додипломатничалися! Уже сам гетьман війська запорозького свого козака польщизною вітає, руського слова сказати чи то соромиться, чи то боїться!.. А як на людях виступає, то в кожному слові — уклін низенький у варшавський бік!
— Разом-бо б’ємося проти бусурманів за віру християнську… — спокійно відповів Дорошенко.
— Тільки віру цю християнську кожен по-своєму розуміє!
— А ти що — хотів би поляків православними поробити? — усміхнувся гетьман.
— Якби хотів би, то не казав би про відділення від них!..
— Сказав… Вискочив, як Пилип з конопель!.. Інші ж мовчали!
— Мовчали, — погодився Андрій. — Але то не означає, що люди так не думають, як я. Був би я гетьманом і сказав би оці слова, то вся рада б гукнула: «Волимо!»
— Ну, почекаємо, коли ти гетьманом станеш, а тоді й побачимо, що в тебе вийде з тими словами й думками…
— Побачимо!..
