— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…
І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.
— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.
— Ага, — підтвердив гетьман.
— Не знаю, — чесно признався Андрій.
— І я так само, — підтвердив гетьман.
— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…
— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?
— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…
— Ну, це таке, Андрію… Кожен козак отаманом стати мріє…
— Та отож-бо…
— А чому ти здогадався, що я хотів спитати про Мізерницю?
— Не знаю… Просто й я сам про нього подумав…
— Добре було б, якби він сьогодні був тут…
«Можливо, що й так, — подумав Андрій, уявивши Мізерницю та його вуса й люльку. Чомусь йому згадалася його тінь на стіні намету. І було в цій тіні щось загадкове, щось насторожливе. — Можливо, що й так», — повторив сам собі Андрій.
Він незабаром заснув. На його сідлі гарно спиться, зручно голові, сни хороші сняться.
І на цей раз приснився йому хороший сон.
Привиділася йому черниця Єфросинія. Ніби мчить він на коні — на своєму бахматі Урхані — і бачить чисте поле, всіяне червоними маками, а полем тим біжить черниця Єфросинія. Але біжить не в чорній своїй одежі, а в білій фаті, ніби виходить вона заміж. Побачила Андрія Закривидорогу — і до нього! Він тільки нагнувся — а вона вже в нього в руках! І мчить кінь, і мріють довкола кримські степи, а попереду встає Чатирдаг, і каже йому Єфросинія: «Рятуй мене, Андрію! Рятуй! Мене віддають заміж за твого заклятого ворога, і хоче той ворог убити тебе й Дорошенка! Забери мене до себе, Андрію, я стану твоєю жоною!» І ніби каже Андрій: «Як же ти станеш чиєюсь жоною, якщо належиш Богові?» А вона каже: «Не богова вже я, Андрію! Поглянь на мою одежу!» — «Еге ж, — каже Андрій. — Не чернецьке на тобі вбрання, чернице Єфросиніє!» — «Галею мене звуть…» І наче тягнеться вона розцілувати Андрія, а Андрій не знає, що діяти, а кінь його бахмат летить крізь червоні маки, летить, і стріли татарські довкола свистять, і всі оті стріли, — це Андрій знає! — в Галю його націлені!..
Прокинувся Андрій, здригнувшись. Бо перед тим, як прокинутись, побачив у спині коханої татарську стрілу. І так же зрадів, що прокинувся…
У наметі хропів гетьман. Хропів, як грім…
Гетьманові такі солодко-страшні сни, як Андрієві, вже не снилися. Він не міг би вже відповісти, як іноді відповідають на Сході, коли питають про кількість прожитих літ, — «Менше сорока». В Корані ж бо сказано, що сорок літ — це фортеця людського віку. Гетьманові було вже більше. Хоч був він здоров’ям іще міцний. Йому приснився його манюній онучок, що народився торік у Петрівку, а тому й названий Петром. Так оцей маленький Петрик ніби сидить уже на коні, ніби тримає в руках булаву — і не випустить! Такий дужий, хоч і малий! — тримає цю булаву й сміється. Тільки чомусь на ньому вбрання яничарське — і думає уві сні гетьман Михайло: «Що б то мало означати?!» Придивляється гетьман Михайло до свого малолітнього онученяти — а над тим онученям козацький стяг має-майорить, тільки чомусь на тому знамені місяць-молодик турецький сяє-висяває…
Сонце ще не сходило, ось-ось-ось воно мало зійти… Від татарського табору почулися крики муедзина. Муедзин кликав творити намаз. І воїни Кантеміра благали Аллаха післати їм перемогу. Благали, а проте ж знали, що зараз рушить на них не хтось інший, а сам Дорошенко зі своїм військом. І першим піде добірний Київський гетьманський полк, кожного козака з якого добирав сам Дорошенко.
Отець Павзаній вийшов з хрестом перед військом, закликав своїм гучним голосом, чутним на півкримського степу, помолитися господові Богові, аби післав він перемогу над супостатами…
Сонце почало сходити з лівого боку, і тоді гетьман гукнув товариству:
— Нас чекають у Бахчисараї! Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна! Вперед!
Сонце сходило з лівого боку. І шаблю гетьман тримав у лівиці. І була вона в нього могутня — підняв, і небо наче повищало!
І задвигтіла земля під копитами козацьких коней. Завше, як правило, козаки, коли їх було менше, чекали нападу татар, щоб потім, відбивши перший натиск, зчепитися в рукопашному бою. Але на цей раз гетьман повів козаків першими. Пішли козаки вперед колоною, мов тараном, щоб одразу ж пробити діру в ворожих лавах. Давній спосіб, ще німецькими рицарями випробуваний, — клином! Правда, на руських і той спосіб не подіяв — знайшли вони протидію на нього. А чи знайдуть протидію Кантемірові вояки?
Ближче, ближче, ближче! Гуде земля під копитами, гуде, мов велетенський барабан. І небо скаче десь угорі. Але це не важливо! Головне — пробити одним ударом татарську лаву!
Просвистіли вгорі стріли та опустилися в хмарі пилюки — так швидко мчали козацькі коні!
Заіржали їм назустріч коні татарські, заіржали в страхові-тривозі, закричали воїни Кантеміра, залишені мурзою, аби затримати козаків, — і коли, нарешті, врізався клин у трепетне тіло татарського військового строю, то вихопилося козацьке: «Сла-а–а-ава!!!»
