Перед сходом сонця військо Кантеміра зупинилося. Муедзини почали вигукувати перший езан…
До того урочища, яке треба було зайняти Кантемірові, залишалася година неспішного ходу…
«Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»
Воїни Кантеміра не спали цілу ніч. Навіть шепчучи молитви, вони мріяли про спочинок. Вони молилися, а підсвідомо мріяли про сон…
І саме тоді почули, як двигтить земля.
Просто на Кантемірове військо летіла, вгинаючи землю, розкидаючи копитами коней червоні маки, лава запорожців.
Спочатку здавалося, що ці безумці летять на смерть, — їх, вершників Кантеміра, у кілька разів більше! Безумство — меншими силами йти на більші сили! Адже, коли маєш менші сили, можеш заховатися від ворога за завалами, у шанцях, на скелях, куди не видряпається ворожий кінь…
Військо Кантеміра ішло не відпочиваючи цілу добу. А крім того, це військо розсипалося, розгубивши бойові порядки, на рівнині.
Безумці Дорошенка летіли на смерть, але в шаблі козака було по сім смертей для воїнів Кантеміра!
— Рубонути по сім разів — і ми в Бахчисараї! — сказав гетьман Михайло.
І кожен з його воїнів був упевнений, що йому судилося сьогодні знести сім ворожих голів з плеч! Інакше — перемоги не буде!
Якби Кантемір зі своїм військом устиг зайняти оте вимріяне ним місце, якби! Не встиг, не зайняв! «Не встигли!» — мов блискавка, промайнуло в головах його вояків. А степ же ж довкола широкий, і якщо зараз скочити на коня, то можна і втекти!
Кому першому прийшла в голову ця думка? Ніхто не знає! Але вона вже заволоділа мізками воїнів!
І ось завороженими очима дивляться вони, як вривається козацька лава в ряди кантемірівців, як летить вона, мов стріла крізь туман, не зупиняючись. І якби зупинилася хоч на мить, то це було б надією на перемогу, — але ж вона не зупиняється, вона рине, мов хвиля, — і зникає надія на перемогу, з’являється страх, тільки містичний страх, і тоді стає все байдужим, крім власного життя!..
«Ля ілляги іль Алла…»
Немає бога, крім Аллаха… Немає в битві більшого бога, крім страху і байдужості до всього!..
— Стояти на місці! — реве Кантемір.
Та хто його почує в цьому іржанні коней, у гуркоті копит, у криках «Алла!» і у торжествуючому ревищі: «Слава!»?!
Хвиля переляканих людей і коней перекидає Кантеміра, але він не один день живе на світі, він має досвід не однієї битви, — і тому з ним живе надія якщо не на перемогу в цій битві, то на життя задля битви другої.
Він вилазить на вільне місце, де не б’ють ногами повержені коні, не тіпаються в переляку поранені боягузи. Він вимахує своєю шаблею, він скликає до себе тих, хто не втратив голови, — і ось уже збирається довкола Кантеміра якась сотня воїнів, які не хочуть показувати супротивнику хвостів своїх коней, і ось уже ця сотня, оговтавшись, б’є збоку по козаках і перебиває велетенське ратище, що пронизало Кантемірову орду. І в торжествуючий крик «Слава!» тепер вплітається давнє, ще Чінгізханове: «Урагх!» — люте й непокірне, затяте й смертолюбне «Урагх!».
Озирнувся Кантемір — і бачить: уже не сотня, вже тисяча його вояків ощетинилася шаблюками на козаків, і бій уже йде на рівних, уже летять не тільки татарські, уже й запорізькі буйні голови з оселедцями котяться в траву!..
— Вперед! — гукає Кантемір і чує з вигуків «Урагх! Алла!», що за ним уже стільки вояків, скільки за Дорошенком козаків! Нехай решта тікає, нехай решта розбігається, перелякано каляючи землю кизяком кінським та людським, поливаючи її червоною кров’ю й білою солоною піною з кінських ротів і крупів, — нехай! Зараз Кантемір розрубав військо Дорошенка на дві частини, він б’ється з ним на рівних, — і нехай Аллах пошле його руці силу, а його воїнам — удачу!
