Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне: куди нас веде оцей дивний чоловік?!
Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.
— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по-турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі: чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ви від Нуріддіна-баші.
Козаки уплав кинулися до галери.
— Нуріддін-баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.
— Ні, Яремку, Нуріддін-баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…
Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося: як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна-коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?
Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав:
— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?
— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!
— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.
— А хто в неї не вірить?
— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.
— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!
— Та поки що живий! Можеш помацати!.. — Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.
— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…
— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь-ледь допливли до Криму, — та допливли-таки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…
Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось-ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…
Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…
— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав Бога теж?
— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…
— А ти що — не Клюсик чи що?
— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…
Та й замовк. Яремко почекав-почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:
— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…
— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на якому світі: ти на нашому чи я — на твоєму?
— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по-тарганячому.
— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!
Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав:
— А ти точно знаєш, що мою?
— Так точно, як оце я тебе бачу!
— Справді? Перехрестись!
Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.
— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.
— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.
— Нікому — нічого, їй-богу!..
Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав:
— Тоді слухай…
Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з-за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…
— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?
— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…
