Еге ж, було там побудовано так, що склепіння, мов дека скрипки, ловило всі звуки внизу, а потім вони передавалися в сусідню кімнату. В тій сусідній кімнаті під стелею був ряд тонких ялинових дощечок, вкритих лаком, — ось вони й передавали кожен звук, кожен крик, кожен шепіт, кожний останній схлип і подих. А кати сиділи і, насолоджуючись, слухали… Звуки проходили, а повітря — ні…
Але ж якби йому, Андрієві Закривидорозі, вдалося знайти те місце під склепінням (туди він не може дістати, бо високо, та й не знає, де воно саме, — темно ж!), яке веде до отого ряду дощечок, то він би поламав їх і перебрався у сусідню кімнату. А оскільки то не кімната для в’язнів, то там можна щось знайти. Можна знайти або вихід надвір, або якусь залізяку чи принаймні палицю.
Ось узавтра, як настане ранок, він подивиться, розбереться, що й до чого.
Подумав так — і раптом зупинився, мов ударився об стіну лобом. Який ранок? Коли — ранок? Якщо тут немає вікон, то про який ранок можна говорити? Зараз — ніч, глупа вже ніч, і така ж сама ніч буде і вранці, і вдень, і ввечері.
Для охорони — так! — зараз ніч, а вдень для охорони буде день. А для нього, для Андрія Закривидороги, тут весь час буде ніч. Слава богові, це, здається, недовго має протривати. Повітря закінчиться — і настане смерть… Сам пан Сондецький зі своїми вояками прийде насолоджуватися його муками. А коли він, Андрій, не витримає й почне благати, щоб його випустили, бо він знає велику таємницю про козацьку змову, — тоді випустять, допитають, на папері позаписують прізвища… А далі що? А далі можуть і на волю випустити — тільки з тавром зрадника. А може, й помилують: зрубають голову на майдані, аби не мучився зрадник…
Казали, що пани посадили були Наливайка у мідного бика, розложили під ним вогонь і приготувалися на майдані слухати, як кричатиме лайдак. А лайдак мовчав, чули пани, як шкварчало його тіло, та не чули крику. І тоді самі пани закричали од жаху, бо неможливо було їм стерпіти отаку тишу… Ні, він, Андрій Закривидорога, на таке не здатен. То дуже тяжко терпіти…
Зупинився, бо від ходіння стало жарко. А може, то від повітря? Та ні, повітря ще вистачить. Вистачить, може, й на цілий день. Треба берегти повітря. Треба посидіти й подумати, як вирватися звідси…
Він сів у кутку і почав гадати про льохи, підземелля, про людські розповіді. Мати Мокрина оповідала якось, що десь — чи то у Ржищеві, чи в Переяславі, чи, може, десь і далі, якось на Великдень у дворі одного пана виник льох. От не було його ніколи, а тут раптом з’явився! Жінка одна проста — з дитиною малою — йшла та й заглянула в той льох. Бо ж раніше в тім дворі не бувала ніколи, то й не знала й не відала, що то льох чарівний. Заглянула туди — двері ж розчинені були! — аж бачить: в льоху все сяє, мов у палаці! А це там свічки горять, а блиск тих свічок діаманти різні та злото-срібло відбиває. Поглянула Явдоха — так звали тую жінку — на все це диво дивне, на всі ці скарби скарбенні та й думає: як я візьму собі трохи, то пан не збідніє! Навіть не помітить, що я там щось узяла для себе та моєї дитини. Зняла хустку та повну хустку наклала того золота й діамантів, почала виносити, а воно ж важко. Однією рукою нести дитину, а другою — все оте злото! Подумала так: хай дитинчатко моє тут посидить, а я винесу здобич надвір та й тут же повернуся… Лишила вона маля, хутко винесла скарби, поклала хустку з ними на землю та й назад, до льоху! А льоху — нема!.. Ось тут він щойно був, а зараз — порожнє місце! Почала кричати Явдоха нелюдським голосом, стала бога й людей молити: «Заберіть ці скарби — оддайте мені дитину!» Зійшлися люди, дивляться: якась божевільна кричить, якась причинна, — кажуть: та ніякого тут льоху ж ніколи не було, то все ваші вигадки! А вона показує на хустку. Розв’язали — а там злото-срібло, діаманти-самоцвіти! «Ой, — кричить-побивається, — доню моя, навіщо ж я тебе за оце череп’я та залізяччя віддала?!»
А то ще оповідали про одну княгиню. Коли монголи насунули на Руську землю, то пішла вона у льох, що був під замком, і сховала там свою корону золоту… Довго билися воїни, але монголи здолали їх, узяли фортецю, зруйнували її, а всіх, хто там був, чи повбивали, чи в неволю забрали. Довго шукали вони княгиню, та так і не знайшли… Минуло відтоді двісті літ. І от надумали нащадки тих людей, які жили в цих місцях, знайти корону — золото ж! Почали ритися в руїнах, докопалися до підземного ходу, пішли тим ходом. Довго йшли — навпомацки, натикаючись на кістки та на заіржавілі кайдани. І раптом бачать: попереду мов щось світиться. Підійшли ближче, бачать: зала, а там усе сяє. І посеред зали стоїть з короною на голові княгиня: красива-красива й велична. «Що вам, люди, треба?» — запитала вона. «Корону вашу шукаємо», — відповіли їй. «Бачите, що вона на мені? Не для вас вона, йдіть додому і скажіть, щоб більше ніхто не збирався шукати мою корону! Бо як хтось її візьме в свої руки, то настане кінець нашій землі». Ой, як кинулися ізвідти оті копачі! Вискочили з руїн і, перелякані, оповіли про бачене й чуте всім іншим людям…
