«Авжеж. Ми говорили про тих, кого вигнано зі стада овець. Поки Папа з цісарем скубли один одного в своїх суперечках за владу, ізгої століттями далі жили на марґінесі, вони були справжніми прокаженцями, бо прокаженці - лише символ, яким Бог хотів допомогти нам збагнути цю дивовижну притчу, тож під висловом «прокаженці» слід розуміти «вигнані, забуті, убогі, посполиті, безрідні, безземельні на селі, принижені в місті». Та ми цього не збагнули, і таємниця прокази зосталась таємницею, яка мучить нас, бо ми не осягнули її природи як знаку. Відлучені від стада, всі вони були готові слухати і творити самі будь-яку проповідь, яка, посилаючись на слово Христове, насправді звинувачувала б поведінку собак і пастухів й обіцяла б, що колись всіх їх буде покарано. Сильні світу сього це завжди розуміли, і, позаяк повернення ізгоїв у суспільство означало зменшення їхніх привілеїв, тих вигнанців, які усвідомлювали свій стан вигнанців, таврували як єретиків, незалежно від вчення, яке ті сповідували. А насправді ізгоїв, засліплених усвідомленням свого стану, жодне вчення не цікавило. У цьому вся оманливість єресі. Кожен є єретиком і водночас ортодоксом, байдуже, яку віру обстоює той чи той рух, - важлива надія, яку він несе. Всі єресі є штандартом стану вигнання. Колупни глибше єресь - і знайдеш прокаженця. Всяка боротьба проти єресі змагає до одного: щоб прокаженець зоставався прокаженцем. А чого можна вимагати від самих прокаженців? Хочеш, щоб вони вміли відрізнити слушне від помилкового у тринітарній догмі чи в дефініції євхаристії? Ні, Адсо, це ігри для нас, людей учених. У посполитих інші проблеми. І, вважай, розв'язують вони їх хибним способом. Тому й стають єретиками».
«Але чому дехто з учених їх підтримує?»
«Бо вони потрібні для їхньої гри, у якій рідко коли йдеться про віру, а набагато частіше про здобуття влади».
«Тому римська церква звинувачує в єресі всіх своїх супротивників?»
«Саме тому, і саме тому вона визнає православ'ям ту єресь, яку спроможна тримати під контролем або яку мусить прийняти, бо інакше вона була б надто сильним і грізним супротивником. Але тут нема твердого правила, все залежить від людей і від обставин. Це стосується й мирських синьйорів. П'ятдесят років тому міська управа Падуї видала розпорядження, згідно з яким провинного за вбивство клірика присуджували до великого грошового штрафу...»
«Яка мала покара за вбивство!»
«Ото ж бо. Таким-от способом підстьобували ненависть простолюду до кліриків, а місто тоді саме воювало з єпископом. Тепер тобі зрозуміло, чому колись давно в Кремоні прибічники імператора допомагали катарам - вони робили це не з міркувань віри, а щоб дошкулити римській церкві. Іноді міські управи сприяють тому, щоб єретики перекладали Євангеліє посполитими говірками: посполита говірка стала тепер мовою міст, а латина - мовою Риму і монастирів. Вони підтримують вальденсів, бо ті твердять, що всі, чоловіки й жінки, великі і малі, можуть навчати і проповідувати, і пахолок, який повчився днів з десять, вже шукає когось, кого б він сам міг навчати...»
«І так вони затирають різницю, яка робить кліриків незамінними! Тоді чому ті самі міські управи повертаються, буває, проти єретиків і допомагають церкві палити їх?»
«Бо усвідомлюють, що ширення єресі поставить під загрозу й привілеї мирян, які розмовляють народною говіркою. Ще на Латеранському соборі 1179 року (бачиш, усе це заварилося ще майже двісті літ тому) Вальтер Man остерігав проти надмірної довіри до того дурного і темного люду, яким були вальденси. Якщо добре пам'ятаю, він сказав, що вони не мають постійного житла, блукають босоніж, нічим не володіють, користуються всім спільно, своєю наготою наслідуючи нагого Христа; поки що, мовляв, вони поводять себе сумирно, бо вони ізгої, та якщо дати їм волю, вони проженуть нас усіх. Тому згодом міста прихильно поставилися до жебрущих орденів, а зокрема до нас, францисканців: бо ми даємо змогу налагодити гармонійний взаємозв'язок між потребою в покаянні і міським життям, між церквою і міщанами, заклопотаними своєю торгівлею...»
«Отже, було досягнуто гармонії між любов'ю до Бога і любов'ю до крамарства?»
«Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флаґеллантів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин...»
«То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому - олжа?» - розгублено спитав я.
«Усі мають свою правду, й усі улягають олжі».
«А ви, мосьпане, - вирвалось мені в бунтівничому пориві, - чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?»
Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: «Дивись, - сказав мені, - що ти бачиш?»
