Історії про людей і тварин полностью

Після операції і терапії у Рекса змінився характер. Зробився сварливим, гавкав, коли заманеться, а тоді почав ще й кусатися. Уже віддавна був сліпий та глухий, з нюхом справи теж були не найкращі, тому лякався, коли хтось до нього підходив. Батька кусав двічі, бо старий ніяк не міг звикнути, що не можна вже, сидячи перед телевізором, покласти руку Рексові на голову і чухати його за вухом. І замість зрозуміти, чому пес раптом став кусючим, і змиритися з його, як і зі своєю, старістю, він знаходив тисячу виправдань для нього. Пригадав, як 2 травня 1995-го, коли на Заґреб падали «дзвіночки»[76], вони йшли алеєю Дежелича, просто назустріч вибуху біля Хорватського народного театру. «Зблиснуло світло, втричі яскравіше за сонце, і прогриміло так, наче небо проломилося і зараз нас засипле мільйонами м'ячиків для пінґ-понґу, отак все було — жваво пояснював старий — і відтоді у нашого Рекса залишився страх різких рухів і звуків. Він зовсім не винен, що мене вкусив, це я винен». А те, що Рекс десять років після «дзвіночків» не кусався, а зараз раптом почав, того ніяк не пояснював, а Джино і не хотів особливо розпитувати. Однаково в підсумку вийде, що це він, Джино, винен у його хворобі, неврозі чи поганому настрої.

«Чому ти не відвів Рекса до лікарки Пандуревич, коли я тебе так просила?» — зв'язок і далі не переривався. «Але, мамо, нащо мені вести його до неї, вона кардіолог, а не ветеринар» — він почав нервувати, як щоразу, коли розмова доходила до лікарки Пандуревич. «Бо вона допомогла татові, бо в неї теж ретривер, бо ти знаєш, що для нас означає Рекс, нам життя нема, якщо помре…» Завела свою стару мантру, якої Джино щоразу намагався уникнути, але мама таки виводила його невидимими манівцями на лікарку Пандуревич. Раптом вона перестала плакати, нарікати і промовляти незрозумілі фрази, що нагадували документалки BBC про хворобу Альцгеймера. Вона знову була незламна, тверда, гримала з того боку і винуватила його, мовляв, навмисне Рексової смерті добивається. «Знаєш, що вона мовила, коли я останнього разу водила тата на огляд? Сказала — пані Налєшкович, приходьте якось до мене самі з Рексом, і ми всі троє гарненько собі побалакаємо. Вона би просто так не казала. Вона знає, як це, коли собаці багато років уже, і коли встаєш вночі — наслухаєш, чи дихає. Але тобі це нецікаво, ти ніколи Рекса не любив, але не насмілювався нам про це сказати. Так чи не так?» Усе сильніше лютувала, а він мовчав, знаючи, що все сказане наступної хвилини може бути використано проти нього. «Чого мовчиш, озвися», — кричала в слухавку. «Я тут, слухаю», — він спробував сказати це якомога сердитіше. «І ще вона сказала мені дещо. Можна і псові зробити ЕКГ, щоб побачити, страждає він від аритмії, стенокардії чи ще чогось. Вона би це зробила, якби ти зволив Рекса відвести до неї» — безугавно винуватила. «Але, мамо, Рекс мав пухлину, мав рак, а не хворе серце!» — гукнув у відчаї. «Ти знаєш, як хіміотерапія шкодить серцю, ти взагалі це знаєш? Якщо ні, то лікарка Пандуревич могла б тобі пояснити. Якщо тобі діла нема до Рекса, хоч принаймні знатимеш, що буде не сьогодні-завтра, якщо в тата чи у мене знайдуть пухлину». Він дихав у слухавку, потім закашлявся, щоб показати, що він ще тут, щоб якось заспокоїтися і зібратися, і знайти спосіб змінити тему, закінчити з цією лікаркою Пандуревич. На іншому кінці дроту чути було гуркіт, її кроки по квартирі, а потім — подзвін трамвая під вікном його рідного дому. Це на мить обеззброїло його, розчулило, здалося по-кіношному сентиментальним. За тисячі кілометрів від Заґреба, недалечко від полярного кола, серед вічної ночі й вічного дня він чує трамвай під своїми вікнами. Не відчув, скільки тривало мовчання, а тоді, перш ніж телефон поринув у пітьму і тишу, почув її нажаханий голос: «Сину, сину, не дихає…» У ту мить, коли зв'язок перервався, Джино не міг знати, хто саме не дихає.

Вони мешкали на дванадцятому поверсі хмарочоса по вулиці Коперника. Хлопчик хотів собаку. Жінка з Чоловіком боялися, що Хлопчик, якщо йому куплять пса, наковтається собачої шерсті і піде на операцію шлунка. Розповідали, що таке буває, і що молодим батькам треба пильнувати, щоб не сталося двох нещасть: щоб діти не потрапили під вантажівку, переходячи дорогу до школи, і щоб не наковталися котячої чи собачої шерсті. Під жодним приводом у їхньому домі не мав з'явитися пес.