Кошеня, що вижило, було повністю чорне, без жодної білої плямки. Йому не дали імені, от і залишалося тільки кликати його — Вукавине мале. Кошеня, бозна-чому, прив'язалося до Івки, ходило за нею хвостиком, коли прала й розвішувала білизну, чи коли розбивала й чистила волоські горіхи, які наступного дня віддавала на продаж сараєвським перекупкам. Рано відбилося від матері, такої ж кицьки, як усі, і мало трохи собачий норов. Коли б Івка гукнула: котику, котику, ходи сюди! — кошеня прибігало, миттю опинялося біля миски з їжею.
Коли ж кошеня вже виросло у велику гарну кицьку, з блискучою шерстю і поставою пантери, її одного разу побачив міліціонер Джуро Брачуль, що добре знав історію про чотирьох Івчиних синів, гукнув їй услід: «Ти глянь, яка чорна кицюндра, викапана Павелічка!» Івці це бозна-чому сподобалося настільки, що цілими днями переповідала жінкам, що сказав Джуро. Сиділа в нас перед початком радіопередачі, кицька в неї на колінах, а вона її гладить і повторює: «Павелічка моя, Павелічка моя…» І так собі потроху, потроху, стала кликати кицьку Павелічкою, але стиха і потай, щоб ніхто не почув. Якби хтось із нас, дітей, так назвав Івчину кицьку, міг би дістати по губах, чи вуха йому нам'яли б. Ні вголос, ні пошепки нам не дозволялося вимовляти її ім'я, хай скільки разів ми його чули від своїх матерів.
А тоді одного вечора, щойно закінчилася передача по радіо, щоб побундючитись, я розклав на підлозі велику мапу Європи, більшу за наш килим, на якій дід ще за минулої війни червоним та синім олівцем позначав переміщення німецьких та російських військ. Подарував мені цю карту на Різдво, щоб я по ній вивчив назви усіх європейських столиць. Я вивчив і декламував перед усіма: Португалія — Лісабон, Іспанія — Мадрид, Франція — Париж… І пальцем при цьому показував кожне місто. Коли дійшов до Австрії, не зміг показати Відень, бо на Відні, зайнявши також частини сусідніх Німеччини й Чехословаччини, сиділа Павелічка. Івка покликала її до себе, але кицька не поворухнулася.
Наступного тижня Івка отримала листа від найстаршого сина Славка. Він писав, що їде до Південної Америки, що більше їй не писатиме, бо це небезпечно, але колись, як все це закінчиться, а воно, Бог дасть, закінчиться-таки, приїде на її могилу. У листі була фотографія, на якій Славко біля великої церкви, про яку превелебний Баріша сказав, що це віденська катедра. Нічого дивного, адже лист прийшов із Відня.
Івка не тямила себе від радості, то плакала, то сміялася, багато днів не могла заспокоїтись, бо ж їй написав син. Щоправда, не згадав ані словом трьох своїх братів, але це щоб їх не видавати, вони ж переховуватись мусять. Івка тепер була певна, що всі четверо живі, хоч ніколи вголос і не припускала, що можуть бути мертві, казала, що байдуже, хай навіть вона їх ніколи більше не побачить, просто знатиме, що вони живі і одного дня приїдуть до неї на могилу, всі четверо.
Відтоді я щовечора, коли закінчувалася радіопередача, розкладав карту Європи на підлозі, і всі ми разом чекали, на який край, на яку державу і яку столицю сяде Павелічка. Вона зіскакувала з Івчиних колін та обережно, наче йде розпеченим бляшаним дахом, підходила до мапи, обходила моря, країни і міста, переходила через Альпи і поверталася, а коли нарешті сідала — лунало загальне зітхання, і якийсь час ніхто нічого не говорив. Тоді моя мати зазвичай розпочинала: «Данія! А дивися, хвіст у неї простягнувся через Швецію, ще й зігнувся, ти ба, ану ж поглянь, синку, що вона тим хвостом показує, яке місто? Мальме! Треба ж таке, Мальме, не знаю, бігме, що моєму Ідрізові робити в тому Мальме. Він так зиму не любить, а там же, мабуть, зима, правду кажу, синку? Мій Ідріз пішов у інший бік, а там, точно тобі кажу, Маро, твій Шимо. От кого-кого, а цього точно могло занести в Швецію. Такий великий, сильний, рум'яний, завжди, як пам'ятаю, було йому жарко, навіть під Сталінґрадом не змерз. Правда ж, Маро, чого мовчиш?»
А в Мари Беванди тільки сльози по щоках котилися, розводила руками, витягала з рукава хустинку, щоб витерти очі, а на Павелічку дивилася, прости Господи, як на Блаженну Діву Марію.