У неділю, на Великдень, окотилася Кора в сусіда Джури Штефана. Ми сиділи за столом, наче обідали, працював приймач, батько слухав «Радіо Лондон», де передавали, що Белґрад бомбардують. Мати ламала пальці та все повторювала: йой, горе мені, йой, горе мені, ніби це німці її особисто бомбардували, що нас, дітей, трохи й смішило, хоч ми й знали, що діло серйозне і сміятися не можна. А бабця Ружа, Розіка Морґенштерн, яка насправді не була нам бабусею, просто дідусь на ній оженився, коли померла наша справжня бабця Міліца, постійно відчиняла і зачиняла вікно, дослухаючись, чи не чути літаків та вибухів. Неймовірно було: Белґрад бомбардують, а в нас цвірінькають змерзлі горобці, чути, як стара Лапталінка у підвалі наповнює відра вугіллям та, пихтячи й задихаючись, тягне їх на четвертий поверх, а бабця Ружа, перш ніж зачинити вікно, тільки й каже — знову сніг починається! Але не для того, щоб сповістити про сніг, а щоб якось виправдати визирання у вікно.
А тоді хтось забарабанив у двері. Йой, горе мені, йой, горе мені, мама ледве дочекалася нагоди знову заголосити, тато вимкнув радіо. «Хто би це міг бути?» — запитав мій братчик таким голосом, ніби мав двадцять п'ять, а не якихось п'ять років. Я пішов відчинити, за дверми стояв величезний, вусатий і страшний сержант жандармерії Джуро Штефан, сусід, що жив під нами, через якого я, братчик і Capa із другої до п'ятої мусили ходити навшпиньках, а мама після восьмої вечора не наважувалася прати білизну, бо Джуро знизу стукав мітлою і лаяв усіх наших святих, хоча ніяких святих у нас і не було. Ніколи у під'їзді не вітався ні з татом, ні з мамою, ні з бабцею Ружею, Розікою, ні з ким із нас, і за найменшої нагоди взагалі відвертався. Тато ковтав усе мовчки, нічого ніколи не говорив, один тільки раз у нього вихопилося: «Що ми йому винні? Ми не ті, за кого він нас має! Ми взагалі ніхто!» Я цього не зрозумів, але добре запам'ятав, і збирався колись перепитати, що він тоді мав на увазі. Колись, як хворітиму на грип або дифтерію, матиму високу температуру і він мені не зможе відмовити, усе муситиме сказати.
Отже, за дверми стояв той величезний Джуро Штефан, а по щоках у нього котилися сльози. Кожна була завбільшки з мій кулак. Тоді я збагнув таке логічне, а таке непомітне, поки про нього не думаєш: велика людина плаче великими слізьми. «Мені потрібен лікар, прошу вас, покличте його!» Це вперше хтось до мене звернувся на «ви», якщо тільки не жартував, як жартувала тітка Ракель, питаючи: «Вам пирога чи, може, ракії налити?»
Тато вже стояв поруч — «Сусіде, що трапилося?» — і вже підхоплював свій лікарський саквояж, який завжди стояв під поличкою з телефоном, і біг донизу. Звісно ж, ми всі побігли за ним. Чомусь мама та бабуся намагалися бути надзвичайно люб'язними з чоловіком, що вперше в житті до нас звернувся. «Не бійтеся, все буде добре, мій Якіца зробить усе, що в його силах!» — сказала мама. Якіца — це, певна річ, наш любий тато Якоб Нахміяс, і він би розлютився, якби почув, як вона його назвала перед чужим дядьком. На дверях нашої квартири була табличка: «Др. Якоб Нахміяс, акушер-гінеколог, приймає за домовленістю та за потребою». Хотів, щоб люди саме так його і називали.
«Де пані?» — запитав тато, коли Джуро завів його до спальні, привів просто до ліжка, покритого плетеним покривалом, над яким висіла фотографія господаря у формі жандарма та його дебелої жінки, яку ми прозивали Королевою, бо не знімала з голови капелюха точно такого, який був на королеві Марії під час королівського похорону[106]. «Поїхала до своїх у Лазаревац, — відповів Джуро. — Із нею було би простіше». Тато був розгублений, і я шкодую, що не бачив його обличчя, коли сержант жандармерії Джуро Штефан відчинив дверцята великої двійчатої шафи. На закривавленому ганчір'ї в глибині шафи, під військовою та жандармською уніформою Джуро, лежала Кора, з двома мертвими кошенятами поруч із нею і третім, теж мертвим, що з неї стирчало.
Мені не дозволили дивитися, мама загребла мене за комір і поволокла до вітальні, де ми сиділи під картиною, на якій Косовка-дівка поїть пораненого[107], у мене у букварі така сама, і слухали лемент зі спальні. То не був голос тварини, пухнастої породистої перської кішки, яку Джуро тримісячним кошеням отримав од принца Павла[108], який таким чином подякував йому за вірну службу. То й не був голос тварини, як сказала би бабця Ружа, Розіка Морґенштейн, тварини, що не розуміється на математиці, русі зірок та великих війнах, який, на відміну від нас, людей, не відчуває ні туги, ні щастя — так вона пояснювала нам різницю між людьми й тваринами. Це кричала істота, що в крові й в поту, терплячи страхітливий біль, приводить на світ мертвих дітей. Так це згодом намагався пояснити батько, вражений тим, що пережив, і все-таки ображений тим, що жандарм Джуро покликав його приймати пологи в кицьки.