І раптом я впізнав у ньому того сивобородого вченого у білій кепочці, що приходив до архіву того ранку. Але наступної миті я був шокований ще дужче. Помилкою цього чоловіка було те, що він дивився на мене так пильно, що я зміг розглянути його крізь натовп. Але потім він пішов, зник, як примара, серед веселих туристів. Я кинувся вперед, ледве не збив Хелен з ніг, але було марно. Чоловік зник, помітивши, що я його побачив. Його обличчя між незграбною бородою й новою кепкою, без сумніву, було тим обличчям, що я бачив удома в університеті Останній раз я бачив його прикритим простирадлом. Це було обличчя мертвого бібліотекаря.
У мене є кілька фотографій батька того часу, коли він виїхав зі Сполучених Штатів на пошуки Россі, хоча коли я вперше бачила ці фотографії в дитинстві, я не знала, чому вони передували. Одну із цих фотографій я кілька років тому поставила в рамочку. Тепер вона висить над моїм письмовим столом — це чорно-біла світлина того часу, коли кольорові фото ще були дивиною. На ній батько такий, яким я ніколи його не знала. Він дивиться прямо в камеру, підборіддя трохи підведене вгору, ніби він зібрався відповістити на запитання фотографа. Хто був цей фотограф, я ніколи не дізнаюся (я забула запитати батька, чи пам’ятає він). Це не могла бути Хелен, але, напевно, це був якийсь приятель, теж аспірант. 1952 — тільки ця дата була записана рукою мого батька на звороті фотокартки, тоді він навчався на останньому курсі й уже почав своє дослідження про голландських купців.
На світлині батько, здавалося, стоїть поруч із будинком університету, судячи з готичного каменю на його тлі. Одну ногу він невимушено поставив на лавку, обхопивши руками коліно. На ньому була біла або світла сорочка й краватка з діагональними смужками, чорні штани зі стрілками і начищені до блиску туфлі. У нього така сама фігура, яку я пам’ятаю з його пізнішого життя: середній на зріст, плечі середньої ширини, елегантність, приємна, але не помітна, яку він не втратив і в літньому віці. На фотографії його глибоко посаджені очі здаються темно-сірими, але в житті вони були синіми. Впалі очі, густі брови, великі вилиці та ніс, широкі, повні всміхнені губи — все це трохи надавало йому вигляду мавпи, але інтелігентної мавпи. Якби світлина була кольоровою, гладко зачесане волосся батька відливало б бронзою на сонці — я знаю про це тільки тому, що він одного разу описав мені його. За весь той час, коли я знала батька, його волосся було сивим.
Тієї ночі у Стамбулі я не міг заснути з двох причин. По-перше, мені не давав заснути жах, який я відчув тієї миті, коли вперше побачив мертве обличчя живим і намагався зрозуміти, що ж я бачив. Тільки однієї цієї миті вистачило б, щоб не заснути. По-друге, знаючи, що мертвий бібліотекар бачив мене, а потім зник, я не міг не хвилюватися про безпеку документів у моєму портфелі. Він знав, що в нас із Хелен була копія карти. Чому він з’явився в Стамбулі? Тому що переслідував нас чи все-таки якимось чином з’ясував, що оригінал знаходиться тут? А якщо він не розгадав це сам, тоді, можливо, у нього було якесь джерело інформації, про яке я нічого не знаю? Він розглядав документи з колекції султана Мехмеда, принаймні, один раз. Чи бачив він оригінали карти, чи скопіював він їх? Я не міг відповісти на ці питання і, звичайно ж, не міг дати собі задрімати, думаючи про пристрасть цієї істоти до копії карти, судячи з того, як він накинувся на Хелен у книгосховищі бібліотеки. Вкусивши тоді Хелен, тепер він, напевно, полює на неї, і від цього я нервувався ще дужче.
Якщо всього цього було недостатньо для того, щоб не заплющити очей, поки години спливали дедалі повільніше, то вистачило б і обличчя на моїй подушці — зовсім близького, але недосяжного. Я наполіг на тому, щоб Хелен спала в моєму ліжку, поки я сидітиму в старому кріслі. Якщо мої повіки опускалися раз чи два, варто було мені поглянути на її сильне серйозне обличчя, і хвиля занепокоєння пробігала по моєму тілі — вона була як глечик холодної води. Хелен хотіла залишитися у своїй кімнаті (що, мовляв, може подумати консьєржка, довідавшись про це), але я умовляв доти, доки вона не погодилася, нехай навіть роздратовано, спати під моїм наглядом. Я бачив занадто багато фільмів і читав занадто багато романів, включаючи Стокера, аби сумніватися в тому, що одна дівчина в кімнаті уночі може стати наступною жертвою лиходія. Хелен дуже втомилася й спала, я бачив це по темних колах під її очима і відчував, що вона теж налякана. Цей запах страху, який ішов від неї, лякав мене більше, ніж злякали б крики жаху будь-якої іншої жінки, і від цього адреналін наповнював мою кров. Можливо, утома й ніжність точних форм її широких плечей не дозволяли мені заплющити очі. Вона лежала на боці, одна рука під подушкою, на білому тлі якої її волосся здавалося ще чорнішим.
