— Ви готові йти? — містер Аксой відмовився від пропозиції Тургута сісти у вітальні.
— Не зовсім, — сказав я. — Якщо ви не заперечуєте, я піду подивлюся, де міс Россі, і ми приєднаємось до вас.
Тургут кивнув. Я буквально побіг сходами до Хелен, пролітаючи через три сходинки за один крок, і майже налетів на неї. Вона схопилася за поруччя, щоб не впасти зі сходів.
— Ой! — вигукнула вона. — Заради всього святого, що ти робиш? — вона потирала лікоть, а я намагався крізь тканину її чорного костюма відчути тверде плече у своїй руці.
— Шукаю тебе, — сказав я. — Пробач, тобі боляче? Я трохи хвилювався, тому що залишив тебе саму так надовго.
— Зі мною все гаразд, — заспокоїла вона мене. — Я маю кілька ідей. Скільки в нас ще є часу до того, як прийде професор Бора?
— Він уже тут, — доповів я, — до того ж він прийшов із другом.
Хелен відразу впізнала молодого торговця книгами. Вони досить стримано розмовляли, поки містер Тургут набирав номер містера Ерозана й кричав у трубку.
— На лінії були якісь перешкоди, — пояснив він, коли повернувся до нас. — Коли йде дощ, таке часто буває в цій частині міста. Мій друг зустріне нас в архіві. Його голос звучав так, ніби він нездоровий, може, застудився, але він сказав, що відразу ж прийде. Хочете кави, мадам? По дорозі я можу купити вам бублики із сезамом.
Він поцілував руку Хелен, що мені не сподобалося, і ми вийшли.
Я сподівався, що мені вдасться дорогою відстати з Тургутом, аби я розповів йому про появу злісного бібліотекаря. Я не думав, що зможу пояснити це в присутності незнайомця, особливо в присутності того, хто, за словами Тургута, не поділяє захоплення вампірами. По дорозі Тургут розмовляв із Хелен, а я був удвічі нещасний через те, що вона обдаровувала його своєю рідкісною посмішкою, а мені доводилося приховувати інформацію, яку я хотів відразу ж викласти. Містер Аксой ішов поруч зі мною, раз у раз зиркаючи на мене, але він переважно був зайнятий своїми думками, і я подумав, що варто переривати його своїми спостереженнями щодо того, які гарні вулиці вранці.
Вхідні двері в бібліотеку були відчинені. Тургут сказав, посміхнувшись, що він знав, який пунктуальний його друг. Ми тихо ввійшли усередину, Тургут галантно пропустив Хелен уперед. У маленькому вхідному холі нікого не було, реєстраційна книга лежала, готова до нових відвідувачів. Тургут відчинив перед Хелен внутрішні двері, вона спокійно ввійшла в тьмяний хол бібліотеки, але потім я почув різкий подих і побачив, як вона несподівано зупинилася так, що наш друг ледь не уткнувся в її спину. Волосся на моїй голові поповзло вгору, перш ніж я зрозумів, що там відбувалося, а потім якесь зовсім інше почуття змусило мене відштовхнути професора й кинутися до Хелен.
Бібліотекар, який очікував нас, нерухомо стояв у центрі кімнати, обличчя було обернене до нас, ніби він жадібно чекав нашого приходу. Але це був не той доброзичливий чоловік, якого ми очікували побачити, і він не приніс ні коробки, яку ми хотіли знову вивчити, ні манускриптів про історію Стамбула. У нього було бліде обличчя, наче з нього висушили життя, саме висушили життя. Це був не бібліотекар, друг Тургута, а наш університетський знайомий, живий мрець із блискучими очима, губи його були неприродно червоного кольору, а жадібний погляд спрямований у наш бік. Тієї миті, коли його очі зустрілися з моїми, моя рука затремтіла в тому місці, де він загнув її за спину тоді, у книгосховищі бібліотеки. Він жадав чогось. Якби мій розум був спокійний, я б поміркував, чого він хоче, — знань чи чогось іншого, — але в мене не було часу навіть на те, щоб сформувати думку. Перш ніж я зробив крок, аби стати між міс Россі й цією жахливою фігурою, Хелен витягла пістолет із кишені й вистрілила в цього монстра.
Згодом я пізнав Хелен у багатьох ситуаціях, включаючи ті, які ми називаємо «життєвими», — і вона змушувала мене дивуватися безперестанку. Часто мене вражало те, як швидко її розум встановлює зв’язок між різними фактами, так швидко, що іноді це можна було назвати інтуїцією, у той час як у мене на це пішло б багато часу. Вона також вражала мене широтою своїх пізнань. Хелен була непередбачувана — її сюрпризи навіть стали для мене своєрідним підживленням, я розвив приємну залежність від її здатності захоплювати мене зненацька. Але ніколи вона не вражала мене сильніше, ніж тієї миті у Стамбулі, коли несподівано вистрілила в того бібліотекаря.
