Він лежав на підвіконні, велично, ніби качався по даху, граючись, а потім упав. Обережно, тремтячими руками я втяг його в кухню, водночас усвідомивши, що в нього зламаний хребет і неприродно відкинута голова. Очі Рембрандта були широко розкриті, — такого я ще не бачив, — губи відсунулися назад, ніби він скалився від страху, а з передніх лап стирчали пазурі. Тоді я відразу зрозумів, що він не міг так просто впасти на вузьке підвіконня: щоб убити таку тварину, треба мати велику й міцну хватку. Я доторкнувся до його м’якої шубки, гнів вирував у мені одночасно з жахом. Злочинець, можливо, добре подряпаний, а може, й покусаний. Але мій друг був безповоротно мертвий. Я ніжно поклав його на підлогу кухні, груди наповнилися ненавистю, як раптом я відчув під своїми руками, що тіло його все ще тепле.
Я обернувся, зачинив вікно й опустив жалюзі і потім став обмірковувати свої наступні кроки. Як я можу захистити себе? Усі вікна були зачинені, двері були замкнені на подвійний замок. Або що я можу знати про жахи минулого? Чи проникають вони в кімнату, як туман, під дверима? Чи б’ють шибки й вдираються у будинок? Я обернувся, шукаючи зброю. Я не думав про пістолет. Зброя ніколи не діяла на Бела Лугоші у фільмах про вампірів, поки герой не заряджав її особливою срібною кулею. Що б порадив Россі? «Ні, я не ходив би з часником у кишені». І було щось іще: «Я впевнений, що в тобі досить добра й моралі, як би ти не назвав це, мені приємно думати, що багато хто з нас здатний на такі почуття».
В одній із кухонних шухляд я знайшов чистий рушник, акуратно загорнув свого друга й поклав його в тамбурі. Завтра треба буде поховати його, якщо наступний день настане, як зазвичай. Я закопаю його в саду цього будинку, глибоко, де його не зможуть дістати собаки. Було неможливо думати про те, щоб їсти, але я зварив собі суп і нарізав хліба.
Я знову сів за стіл і розчистив його від паперів Россі, акуратно склавши їх у конверт і міцно перев’язавши його. Зверху я поклав свою загадкову книгу, уважно простеживши за тим, щоб вона не впала й не розкрилася. Я притиснув її копією книги Германа «Золоте століття в Амстердамі» — ця книга завжди була однією з моїх найулюбленіших. Я розкрив перед собою записи з моєї дисертації, а трохи далі — памфлет про купецькі гільдії в Утрехті, копію з бібліотеки (цю книгу я вже давно хотів прочитати). Я поклав перед собою годинник і, піддавшись забобонам, тривожно подумав про те, що вже за чверть дванадцята. Завтра, подумав я, мені треба піти в бібліотеку і прочитати все, що я зможу знайти там, щоб добре підготуватися до наступних днів. Мені не зашкодить, якщо я більше довідаюся про срібні кулі, квіти часнику та розп’яття, якщо ці предмети були для селян порятунком від живих мерців протягом стількох століть. Принаймні, це буде свідчити про те, що я вірю традиціям. Проте зараз зі мною була тільки порада Россі, а він ніколи не підводив мене, коли міг хоч чимось допомогти. Я опустив голову й схилився над памфлетом.
Ще ніколи раніше мені не було так важко сконцентруватися. Здавалося, кожен нерв мого тіла реагує на примар зовні, якщо там, звісно, була якась примара. Мені вважалося, що радше розумом, а не слухом я усвідомлював, як вона шкрябається у вікно. Змусивши себе, я повністю поринув в Амстердам 1690 року. Спочатку я написав речення, потім ще одне. Чотири хвилини залишалося до півночі. «Пошукати анекдоти про життя голландських моряків», — записав я на папері. Я подумав про купців, які об’єднувалися у давні гільдії, щоб поліпшити своє життя й дістати більшу вигоду від товарів, міркував про те, як вони виконували свої щоденні обов’язки й віддавали частину прибутку на будівництво госпіталів для бідних. Дві хвилини до півночі. Я записав ім’я автора памфлета, щоб пізніше знову повернутися до нього. «Дослідити, яке значення мав для купців міський друкарський верстат», — дописав я.
Хвилинна стрілка на моєму годиннику здригнулася, і я здригнувся разом із нею. Рівно дванадцята. Друкарський верстат, мабуть, мав велике значення, — міркував я, водночас щосили змушуючи себе не обертатися, — особливо якщо гільдія контролювала деякі з них. А чи могли вони мати контроль над деякими верстатами, купити право на володіння? Чи була в друкарів власна гільдія? Як ідеї голландських інтелектуалів про вільну роботу преси співвідносяться з володінням пресою? На якусь мить це питання зацікавило мене, всупереч моєму стану, я намагався згадати, що вже читав про ранній друк в Амстердамі й Утрехті. Раптом я відчув якийсь спокій у повітрі, ніби знялося напруження. Я подивився на годинник. Три хвилини на першу. Я нормально дихав, а ручка спокійно рухалася по сторінці.
