Французи, як пояснював батько, хотіли провести перемовини з представниками його організації до початку зимових переговорів із проблем Східної Європи, і зараз ми збиралися зустрітися з ними востаннє. До того ж ми, мабуть, чудово проведемо час на середземноморському узбережжі, тому що це буде пора, коли юрби туристів роз’їдуться, а пейзажі ще не будуть голими. Ми ретельно вивчили карту і були приємно здивовані, коли довідалися, що французи перенесли зустріч із Парижа до відокремленого курорту біля іспанського кордону, поруч із маленькою перлиною Кульор. Батько радів із цього.
— Неподалік, у глибині материка, знаходяться Ле Бен і Сен— Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, — сказала я, але щойно я згадала про це, як батько насупився й став шукати уздовж узбережжя інші цікаві назви.
Ми так добре поснідали на свіжому повітрі на терасі в Ле Кобо, де зупинились, що після того як батько приєднався до чоловіків у темних костюмах, я знову пішла туди, прихопивши з собою книжки. Я сиділа там і часто поглядала на аквамаринове море за сотні кроків від нас. Я пила вже другу чашку гіркого континентального шоколаду, що став цілком стерпним з кубиком цукру й пачкою свіжого печива. Сонячне світло відбивалося від фасадів старих будинків і розсіювалося в сухому середземноморському кліматі, світло було надзвичайно чистим, ніби шторм ніколи не насмілювався заходити в цю затоку. З мого місця було видно два ранніх човни на тлі надзвичайно гарного моря і сім’ю — маленьких дітей та їхню матір, що йшли з відерцями (як мені здалося) у незвичайних французьких пляжних костюмах до піскового пляжу нижче готелю. Затока, оточена загостреними пагорбами, повертала праворуч. На одному з таких пагорбів височіла фортеця. Вона була такого ж кольору, що й скелі, а суха трава й оливкові дерева піднімалися нагору до неї, і за всім цим простягалося ніжне ранкове блакитне небо.
Раптом у мене виникло почуття самотності, заздрість до тих нестерпно самовдоволених дітей, які йшли зі своєю матір’ю. У мене ж не було матері, як не було й нормального життя. Я не знаю, що мала на увазі під словами «нормальне життя», але, перегортаючи книгу з біології в пошуках третього розділу, подумала, що, напевно, це означає життя на одному місці, з матір’ю й батьком, які завжди приходять додому вечеряти. Це життя в такій родині, у якій подорож означає поїздку на пляж, а не невпинне кочове існування. Я була впевнена, дивлячись на дітей, які сіли на пісок і почали гратися з совочками, що цим створінням ніколи не загрожуватимуть жахи історії.
Потім, поглянувши на їхні блискучі голови, я зрозуміла, що насправді їм загрожувала небезпека, але вони про це ще просто не знали. Ми всі вразливі. Я здригнулась і подивилася на годинника. За чотири години ми з батьком будемо обідати на цій терасі Потім я знову буду вчитись, а після п’ятої ми пройдемось у бік зруйнованої фортеці, що прикрашає обрій. Звідти, як сказав батько, з того боку пагорба можна побачити церкву, що стоїть у самому морі, на Кульорі. За цей день я вивчу алгебру, кілька німецьких дієслів, прочитаю розділ про Війну Троянд, а потім що? Піднімуся кам’янистим пагорбом і слухатиму чергову батькову історію. Він буде неохоче розповідати, дивлячись униз на пісок або постукуючи пальцями по каменю, знайденому кілька століть тому. Він, як завжди, буде охоплений своїм страхом. І я знову на самоті продовжу дослідження, зводячи все це докупи. Унизу, піді мною, закричала дитина, я здригнулася й розлила свій шоколад.
— Коли я прочитав останній лист Россі, — розповідав батько, — у мене виникло таке відчуття, що мене знову покинули, ніби він зник удруге. Але на той час я вже був переконаний у тому, що його зникнення ніяк не пов’язане з поїздкою в Хортфорд, або до хворого родича у Флориду чи Лондон, як намагалася пояснити поліція. Я відкинув ці думки якнайдалі й став розглядати інші документи. Спочатку все прочитав і ввібрав усе. Потім виклав їх у хронологічній послідовності й почав, хоч і повільно, робити висновки. Мені було цікаво, чи мав Россі передчуття, що, навчивши мене, він зможе забезпечити свій порятунок. Усе це було схоже на найстрашніший останній іспит, хоча я щиро сподівався, що він не буде фатальним для нас обох. Я пообіцяв собі, що не складатиму плану доти, доки не прочитаю все, але вже тієї миті відчув, що мені слід зробити. І знову розкрив вицвілий конверт.
