Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, — просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.
Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок» але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного руху. Ми всі ці роки не втручалися в особисте життя одне одного, але при сірому світлі, яке проникало через вікно ванної кімнати, я розгледіла ручку і повернула її.
Важкі портьєри у кімнаті мого батька все ще були закриті, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити нечіткі обриси меблів і картин. Від тиші в мене побігли мурашки по потилиці. Я ступила до ліжка й покликала батька. Але, наблизившись, я зрозуміла, що постіль порожня — ліжко, акуратно прибране, сіріло в темряві. У кімнаті нікого не було. Я полегшено видихнула. Він вийшов надвір, пішов гуляти на самоті — напевно, йому потрібні самотність і час, щоб подумати. Але щось змусило мене увімкнути світильник біля ліжка, щоб уважно оглянути все навколо. Під світильником лежала записка, адресована мені, на записці було два предмети, які привернули мою увагу: маленький срібний хрестик на ланцюжку й головка свіжого часнику. Побачивши ці предмети, я відчула, як усередині в мене все перевернулося ще до того, як прочитала лист батька.
Моя люба дочко!
Мені дуже жаль, що доводиться отак з тобою поводитися, але мене викликали в одній терміновій справі, а я не хотів будити тебе вночі. Мене не буде, сподіваюсь, усього лише кілька днів. Із майстром Джеймсом я домовився, що Стівен Барлі довезе тебе додому. Йому дозволили пропустити заняття на два дні, він поїде з тобою в Амстердам сьогодні ввечері. Я хотів, щоб місіс Клей зустріла тебе, але в неї занедужала сестра й вона знову поїхала в Ліверпуль. Сьогодні ввечері вона постарається приїхати до тебе. У будь-якому разі про тебе добре подбають, і я вірю, що ти будеш сама за собою стежити. Не турбуйся про моє зникнення. Це конфіденційне питання, але я прищу додому якомога раніше і тоді все тобі поясню. А поки я щиро прошу тебе, щоб ти весь час носила хрестик і часник у кожній кишені. Ти ж знаєш, що я ніколи не тиснув на тебе у питаннях релігії й забобонів, і зараз я в це не вірю. Але ми повинні боротися зі злом за його ж умовами і якнайрішучіше, а ти й так уже знаєш поле діяльності тих умов. Я прошу тебе від усього свого батьківського серця не нехтувати моїми порадами щодо цього.
Я зітхнула з полегшенням і помітила, що лист написано поспіхом. Серце скажено калатало. Я швидко застебнула ланцюжок на шиї, розділила часник і поклала його в кишені мого плаття. Це схоже на батька, подумала я, оглядаючи порожню кімнату: він акуратно застелив ліжко, незважаючи на те, що йому доводилося поспіхом залишати коледж. Але навіщо такий поспіх? Якою б не була ця справа, це ж усього лише звичайна дипломатична місія — принаймні, він мені так пояснив. Йому часто доводилося вирішувати термінові справи, і я пригадую, як він їхав, поспіхом попередивши мене, щоб бути присутнім на якомусь з’їзді в іншому кінці Європи, але він завжди говорив мені, куди їде. Цього разу моє стривожене серце підказувало мені, що він поїхав не у справі До того ж цього тижня він мав перебувати в Оксфорді — читати лекції, відвідувати збори. Він не був із тих людей, які легко порушують дане слово.
Ні, його зникнення, мабуть, якось пов’язане з тим напруженим станом, у якому він перебував останнім часом. Тоді я зрозуміла — я завжди боялась, що трапиться щось подібне. Потім ще й ця сцена вчора в Редкліф Камері: батько читав щось, а що саме він читав? І куди, куди ж він виїхав? Куди без мене? Уперше за всі ці роки, коли батько оберігав мене від самотності, тому що в мене не було ні матері, ні рідні, ні брата й сестри, за всі ті роки, коли він був для мене водночас і батьком, і матір’ю, я вперше відчула себе сиротою.
