Мені було на руку те, що він заснув на кілька годин, бо я мала багато що обдумати. Проблема полягала не в знаходженні зв’язків в історичних подіях — моєю проблемою була місіс Клей. Вона, мабуть, зустріне нас у холі нашого будинку в Асмтердамі, повна невсипущої турботи про мене й мого батька. Через її присутність я буду замкнена вдома на ніч, а якщо не повернуся додому зі школи, вона пуститься по моєму сліду, як зграя вовків, і можливо, половина штату поліцейських Амстердама складе їй компанію. Але ще ж був Барлі. Я поглянула на обличчя сплячого поруч зі мною — він стримано сопів на своєму пальті. Завтра вранці Барлі вирушить на пором, а я піду до школи, і мені слід бути обережною й не перешкодити йому в цьому.
Місіс Клей і справді була вдома, коли ми приїхали. Барлі стояв поруч зі мною на порозі, поки я шукала ключі, і з замилуванням оглядав старовинний торговий дім і сяючий канал.
— Чудово! І всі ці обличчя Рембрандта на вулиці!
Місіс Клей відчинила двері і майже силоміць затягла мене всередину. Барлі ледь встиг зайти. Я з полегшенням помітила, що його гарні манери переважили. Коли вони обоє пішли на кухню, щоб зателефонувати майстру Джеймсу, я поспішила нагору, сказавши, що хочу вмитися. Але насправді (від цієї думки моє серце винувато забилося з шаленою швидкістю) я хотіла відразу подолати батьківську цитадель. Пізніше я придумаю, що мені робити з місіс Клей і Барлі. Зараз же мені треба було знайти те, що, я відчувала, знаходилося там.
У нашому будинку, побудованому 1620 року, було три спальні на другому поверсі; це були вузькі темні кімнати, які дуже подобалися батькові, бо, за його словами, йому здавалося, ніби тут присутні всі ті люди, які жили в них із самого початку. Його кімната, обставлена чудовими голландськими меблями, була найбільшою. До спартанського меблювання він додав оттоманські килими, мініатюрний малюнок Ван Гога й дванадцять мідних тарілок із французької ферми — усе це висіло на одній стіні й відбивало сяйво каналу внизу. Тепер я розумію, якою особливою була та кімната — не тільки через світлові переваги, а й через монастирську простоту. У ній не було жодної книги, всі вони знаходилися в бібліотеці внизу. Ніякий одяг ніколи не висів на спинці великого крісла сімнадцятого сторіччя, ніколи газета не опоганювала блискучу поверхню стола. У кімнаті не було ні телефону, ні навіть годинника (батько завжди прокидався сам дуже рано). Це був тільки житловий простір — кімната, в якій треба спати, прокидатися, молитися (хоча я не знала, лунали тут молитви чи ні), як було колись. Мені подобалась ця кімната, але я рідко заходила туди.
Зараз я ввійшла тихо, як злодій, зачинила двері й висунула шухлядку його стола. У мене було жахливе відчуття, ніби це все одно, що зривати печатку з труни, але я була наполегливою й висувала всі шухляди для паперів, переглядала їх і акуратно складала все на місце. Листи від його друзів, гарні ручки, папір для нотаток. Нарешті в мої руки потрапив заклеєний пакет. Я безсоромно відкрила його й побачила рядки, адресовані мені із вказівкою прочитати листи, що додаються, тільки в разі несподіваної смерті батька або тривалого зникнення. Адже я бачила, як він безперервно писав ночами, хіба не так? І прикривав рукою щораз, коли я з’являлася поруч. Я жадібно схопила пакет і засунула шухлядку, віднесла знахідку у свою кімнату, уважно прислухаючись до кроків місіс Клей на сходах.
Пакет був повний листів, кожен із яких був акуратно складений у конверт й адресований мені на нашу домашню адресу, ніби він думав, що йому доведеться надсилати їх мені по одному з якогось іншого місця. Я дотрималась порядку листів (навіть і не знала, що навчилася цього) і обережно відкрила перший. Він був датований шістьма місяцями раніше. Здавалося, він починався не звертанням, а криком серця. «Моя люба доню, — букви тремтіли у мене перед очима. — Якщо ти читаєш це, то вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері».
У якому місці я опинився і серед яких людей? У яку моторошну подорож я вирушив?.. Я почав терти очі й колоти себе, щоб перевірити, чи не сплю. Усе здавалося мені страшним жахом, я очікував, що от-от прокинуся й опинюся вдома, і світанок буде прориватися крізь вікно — дедалі частіше я так почувався вранці після важкого робочого дня. Але моє тіло реагувало на уколи і очі не зраджували мене. Я справді не спав — я був у Карпатах. Усе, що мені лишалося, — бути терплячим і дочекатися ранку.
