Керівник коледжу був дуже добрий до мене, коли я з’явилася перед ним із зібраною валізою й плащем через руку. Я пояснила, що можу легко поїхати сама, подякувала йому за те, що він погодився відпустити одного зі своїх студентів, який провів би мене додому через весь канал, і сказала, що ніколи не забуду його доброти. І раптом я відчула легке розчарування, подумавши, як було б приємно провести цілий день зі Стівеном Барлі, коли він посміхатиметься мені в потязі із сидіння навпроти! Але я мусила сказати це. За кілька годин я буду вдома у безпеці, повторила я, відганяючи картину, що раптом постала в уяві — чашу з червоного мармуру, що мелодійно наповнюється водою. Я злякалася, що цей добрий, усміхнений чоловік може вгадати в мені цю думку, здогадуючись про неї за моїм обличчям. Незабаром я буду вдома, у безпеці й зателефоную йому звідти, якщо йому буде потрібне підтвердження. І потім, звичайно ж, іще з більшою нещирістю додала я, що через кілька днів батько вже буде вдома.
Майстер Джеймс був упевнений, що я можу подорожувати сама, бо мала вигляд впевненої і самостійної дівчини. Річ була в тому, що він просто не міг (тут він посміхнувся мені ще ніжніше), просто не міг не дотримати слова, яке він дав батькові, його давньому другові. Я була найбільшим скарбом свого батька, і він не міг відправити мене без гідної охорони. Це не заради мене (мені, мовляв, треба було зрозуміти це), а заради мого батька, бо ми повинні зважати на його думку. Стівен Барлі з’явився поруч із нами — не встигла я продовжити суперечку або відзначити, що не знала про давню дружбу керівника коледжу з моїм батьком, адже я вважала, що вони познайомилися всього лише два дні тому. Але в мене не було часу на такі формальності — Стівен уже стояв поруч із таким виглядом, ніби він був моїм старим другом. Він теж був одягнений і з сумкою в руках, і я дуже рада була його бачити. Я з жалем сказала про те, який гак йому треба буде зробити, але засмутилася не настільки, як могла б. Я просто раділа, дивлячись на нього.
— Трохи розвіюсь від навчання! — посміхнувся він.
Майстер Джеймс більш тверезо дивився на речі.
— Не дуже розвіюйтесь, любий мій, — сказав він йому. — Ви мусите зателефонувати з Амстердама, як тільки туди приїдете, я хочу поговорити з економкою. Ось гроші на квитки й на їжу, привезете назад чеки. — У його карих очах блиснув вогник. — Але це не означає, що ви не можете купити собі голландський шоколад на станції. Привезіть і мені плиточку. Він не такий смачний, як бельгійський, але теж згодиться. А тепер ідіть і будьте розсудливими. — Потім він потис мені руку й дав візитну картку. — Прощавайте, люба. Згадайте про нас, коли вибиратимете університет.
За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.
— Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.
Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.
— Стівене… — почала я розмову.
— Називайте мене Барлі, — розсміявся він. — Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.
— Гаразд. — Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. — Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? — Він кивнув. — Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.
Він посміхнувся:
— Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.
— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.
— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.
Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.
