— Хвалити Бога, багатий вдався рік! — вдоволено перегукуються Половці, від рання працюючи на ниві. Та й інші мереф’яни радісно розповідають одне одному про добрий врожай. Рукавом, вишитим маковим цвітом, Софія вдоволено втирає на чолі піт, уперше в своєму житті почуваючись належною до родини. Ставши з усіма до роботи, вона тішиться, як мале дитя, зовсім не думаючи про втому, а веселим наспівом, та ще більше — жвавістю молодих рук підганяючи працю. І знуджені домашніми клопотами Половці радіють гарній помочі. Що й казати, їм важко було б самим упоратися і з садибою, і з садом та полем. Особливо після того, як хата позбулася ладної помічниці та рідної душі, — небога-служниця несподівано вийшла заміж, знайшовши собі у зрілі роки пару — вдівця з двома дітками на руках. Щоправда, Половці втішені долею тієї жінки: нарешті вона має власне обійстя, бо, що не кажи, а хоч яким солодким видається чужий хліб, усе ж він пропах гіркотою. Хоча Половці ніколи не ображали служницю. Боронь Боже, щоби скривдили її в чому. Марія наладнала їй посаг, як для рідної відданиці: перину, дві подушки й пару поросят на розплід. Робила це не про людське око, бо люди однаково осуджували і за скнарість, і за щедрість: одні казали, що Половці дурно користалися з чужої праці, другі натякали на невдячність — погляньте, мовляв, як хутко виряджає Половчиха з двору вірну свою служницю, гостинцями її задарює від радості, що позбулася старої і взяла до хати молоду робітницю. Ой леле! Власниці злих язиків і не підозрюють, що вона сама готова день при дні годити Софії за те, що та принесла в дім світло. Ось і тепер, приступивши до праці в полі, Половці все перезираються щасливо поміж собою, тішачись вправній помічниці, що сама стала на їхній поріг і якось непомітно та швидко стала своєю. Так, ніби все життя прожила з ними.
Першою прихилилася до неї Марія. Та і як могло бути інакше! Ще змолоду хотіла мати дочку, заплітати кіснички у волосся, вимите різнотрав’ям, одягати свою пестунку у пошиті власноруч сорочечки та винагороджувати за слухняність солодкими гостинчиками. Та не судилося… З плином літ, втративши останню надію народити дівча, потайки дивилась іноді на сусідських дочок. Із білою заздрістю спостерігала, як ті росли, розцвітали, допомагали своїм неням.
Біля Марії доні-помічниці не було. Господь обдарував її єдиним сином. Та ще й таким, що, маючи бойовий характер, змалечку цурався ніжності й турботи. Заледве зіп’явшись на ноги, ладнав собі з бадилля шабельку та збивав нею «ворожі голови» колючих реп’яхів. На втіху батькову й на мамин смуток. Дмитро і сам мав гарячу голову, тож радів синовому завзяттю, Марія ж бідкалася — їй боліло те, що Іванко не горнувся до матері. А ще більше мучило лихе передчуття: материнське серце наперед віщувало скору розлуку із сином. «Такий відчайдух не забариться у рідній хаті», — часто думала собі Марія, нишком витираючи сльози на очах.
І серце її не підвело. Укоханий Іванко рано подався на Січ. Не раз відтоді, подумки розмовляючи з сином, мати сумовито картала його: «І хіба ж тобі було погано біля люблячої матері та справедливого батька? І чи коли-небудь ти мав відмову хоч у чому?»
Втім, при зустрічах Марія ні словом не обмовилася синові про наболіле. Радіючи його приїздам, догоджала йому, як могла. Не відходила від нього надовго, ніби цим надолужувала змарновані розлукою миті. Пишалася, що Іван так змужнів, привітно усміхалася. В ті дні, коли були разом, відчуття щастя притлумлювало материнську образу.
Та щойно хлопець їхав на Січ, усе починалося знову. Мати нестерпно мучилася тим, що недопестила й недогледіла як годиться свого єдиного синочка. У нетривкому нічному забутті стривожена жінка не знаходила розради. Бачила у снах криваві битви, полиски шабель і рани на синовім тілі. Нерідко пробуджений її стогоном, Дмитро сердито запевняв дружину, що з Іваном нічого не сталося і не станеться.
— Та ніяка його холера не візьме. Лягай собі та спи! — спросоння гримав чоловік та, перевернувшись на інший бік, спокійно спав до рання.
Марія ж, наслухаючи його рівне посапування, знову поринала у свій світ тривожних думок, яким ніяк не могла дати ради. А на світанні, квола і неспокійна, бралася до домашніх справ. Пораючись по господарству, на коротку часину забувала про свою біду, нічні думки, розгубившись у коловерті роботи, дрімали десь у закутках душі. Та ввечері все розпочиналося наново.
