Ключ магічних птахів умлівіч зринув увись, залишивши по собою срібний відблиск зоряного шляху. За мить птахи вже кружляли ген-ген у небі, наповнюючи його чарівним сяйвом. Стріпнувши легкими крильми востаннє, вони враз завмерли, утворивши велике коло. Як зачарований, дивився Сірко на це диво: посеред міріадів зірок сяяв повний місяць, поволі прихиляючись до землі. Вражений чоловік відступив на крок і відразу ж почув тихий сплеск води. Що це?! Сірко роззирнувся: він стояв у невеликому круглому озерці, що невідь-звідки розлилось під його ногами. В озерці, неначе у великому люстрі, відбивався повний місяць. «Вода може розповісти чимало таємниць, коли дослухатись до її правічного голосу. Багатовіковий плюскіт хвиль — то наче тайнопис минулого…» — мимохіть зринули слова волхвині Роди, мовлені йому колись біля лісового джерельця. Сірко нахилився низько над поверхнею води, що відсвічувала мерехтливим сяйвом, і ошелешено відсахнувся назад — повний круг місяця враз покрився лискучою кригою. Оговтавшись, він удруге зацікавлено нахилився над обрисами місяця у воді. І цього разу у загадковому відблиску криги виразно побачив самого себе. Так, наче дивився не у нічне озеро, а в блискуче люстерко посеред білого дня. Гамуючи хвилювання, характерник Сірко промовив іще одну магічну фразу:
— Час зустрітися з минулим, щоб увійти у ворота майбутнього…
Довкруж крижаного кола зблиснули вогні, і в його нерухомому дзеркалі Сірко розгледів своє минуле. Ось він, малий хлопчисько, біля купальського багаття, потім у мерефських хащах виходить на бій із великим вовком, а тоді з вовченятком на руках з’являється у хижі волхвині Роди. Перед ним ясно та чітко поставали картини з минулого, обпікаючи його бентежними спогадами про напівзабуті миті радості та хвилини гіркого смутку. Ось вони з Сірим долають страшні пороги, і вірний вовчисько вирятовує його зі стрімких хвиль, волочачи за сорочку… А оце вони вдвох стоять посеред січового майдану, і вовк закликає козаків взяти свого господаря до товариства… Аж ось уже Сірко стоїть біля дуба, занісши срібного ножа, а вірний побратим поспішає до нього крізь лісову гущавину, а затим із жалібним виттям натикається на гостре лезо срібного ножа… І виникають перед Сірковими очима палаючі Олешки, і над ним, безсилим од цілоденних блукань і спраги, схиляються мудрі очі вірного лісового побратима… Звіддаля почулося тоскне вовче виття…
Сірко принишк від болючого передчуття. Із водяного дзеркала на нього пильно та вичікувально дивився… Сірий. Вовк, якого він упізнав би з-поміж тисячі інших вовків. У вовчих очах тремтіли великі причаєні краплі сліз, як і тоді, тієї миті, коли вірний звір прощався з життям…
— Сірий, я сумував за тобою, — боячись доторкнутись до відблиску води, сумовито зізнався задзеркальному другові Сірко.
— Я знаю, — прохрипів вовк у відповідь. Сірко ні трохи не здивувався: характерники Пугач та Вітрогон, а ще більше волхвиня Рода, передаючи йому віковічні свої знання, розповідали про особливі ночі, коли звірі, зокрема ті, що пройшли міжчасся, отримували особливий дар. І Сірий теж його мав — той дар, яким сповна володіли його далекі прародичі-вовки тоді, коли ще геть усі звірі на землі вміли говорити…
— Прости мені, друже, я тебе не вберіг, — промовив Сірко.
— Ти не винен, — відказав вовк. — Так мусило статися.
— Чому ти ніколи мені не снишся? — запитав Сірко, ледве стримуючи палке бажання розбити люстро замерзлої води, щоб хоча б на мить торкнутися друга. Він знав: щойно це зробить, видиво розлетиться разом із крижинками на дрібні друзки, зникне, як марево… Єдине, що міг зробити цієї ночі, — це побачити й почути якнайбільше. І тому перепитав тремтливим голосом: — Чого ти не приходиш у сни про моє дитинство, в які поринаю задля зустрічі з тобою?
— У минулому мене вже немає, — скрушно хитнув сивою головою вовк, проникливо зазираючи у збентежені очі колишнього господаря крізь тонку кірку прозорого льоду.
— Як це?!
— Шукай мене в іншому вимірі, — пронизливо заскімлив Сірий.
— Як би я хотів тебе повернути! — сумовито та з надією в голосі вигукнув Сірко. — Як би я хотів, аби ти знову був поряд.
Сніп місячного сяйва впав просто на вовка, вкриваючи його шерсть мерехтливим срібним полиском.
— Невдовзі так воно й буде.
— Коли?!
— Коли поява в іншому місці та в іншій личині, провістить мій прихід, упізнай мене і візьми з собою.
— Ще б не впізнати! — журливо усміхнувся на почуте. — Я упізнав би тебе й з-поміж усіх вовків, чуєш! З-поміж усіх вовків світу!.. Але де ж мені шукати ту місцину?
— Вона сама тебе знайде, коли прийде час. Ти носиш її у своєму серці повсякчас. Це все, що я можу тобі сказати. Тільки впізнай мене, чуєш… Тільки упізнай…
