Покинута і осміяна, вона не мала снаги жити далі. Нічної пори, як одинока вовчиця, вила від нестерпного болю, ледь не наклала на себе руки. Коли б не дитина, яка забилася під серцем пропахлої сльозливими дощами осінньої ночі, закликаючи молоду матір до життя. Спершу, спантеличена негаданим набутком, Рода зі страхом думала про те, що буде з нею, щойно люди дізнаються її таїну. Покриткам тут немає пощади… Тож, зрідка виходячи на люди, Рода стягувала живіт широким тугим пасом. А пригадуючи слова покійної матері, що немає у світі нічого дорожчого за дівочу честь, дні й ночі гайнувала на запізніле каяття. Страх, немилосердний порадник самотніх та зневірених, наповнював її душу по вінця. Рода корилася йому. Боячись жити і не сміючи вкоротити собі віку, роз’ятрюючи душу відчаєм, вона, певно, збожеволіла б, якби не білоголовий старець. Сірого листопадового дня він став на порозі темної хати, тримаючи у руках палахку жаринку — у темряву вбивчої ночі приніс цілюще сяйво дня. Вразив Роду тим, що знав про неї більше, аніж вона сама. Нічого не розпитуючи, виклав усе, що мучило її. Порадив, як бути і що робити. Рода довірилася йому. Плачучи, стала перед ним на коліна. Ніби у рідного батька, вимолювала в нього прощення. Білоголовий старець мовчки підвів її за тремтячі руки і допоміг зібратися у далеку дорогу. Так Рода оселилася у мерефській хащі. У прадавній хижі, яка стояла там уже хтозна-скільки довгих літ і у якій жили, покоління за поколінням, вигнанці-волхви. Ті, що не зреклися тисячолітньої віри, не охрестилися, як свого часу Родин рід, втративши свої кревні начала, розпорошивши в суєтності буднів глибинні знання. І тільки Роді судилося відбути навернення. Негаданий рятівник, волхв на ймення Богодар, наречений так на честь далекого праотця свого, огорнув її турботою. Як до журавки з перебитим крилом ставився до молодої жінки. Лікував її тим, чого вона потребувала найбільше — спокоєм та сповідальним тихоплином розмов. Нічого не розпитуючи, розповідав про витоки їхнього роду і про те, як він сам, рано залишившись вдівцем та втративши синів — малолітніх близнят Яра і Світовида, підступно вбитих серед білого дня відступниками від правічної віри, — довго шукав хоча б когось із загубленої рідні, аби передати наступникам свій дар. Бо без цього волхв не знайде шляху до вічності. Відтак, напитавши сподіване третє коліно роду, він може нарешті звільнитися від столітнього тягаря. «А я?!» — злякано перепитала Рода, і старець вдоволено посміхнувся: в її тремтливому голосі чулася тривога за власне життя. Рода готувалася стати матір’ю. І коли настав час, Богодар узяв на руки новонародженого хлопчика. Подивився на нього і зронив сумовито: «Три чисниці… наміряно». Рода вчула ці страшні слова. Проте геть ослабла після пологів і не відала, про кого мовилося — про неї, чи про дитину. Немовлятко померло за три дні…
Рода більше не знала ні кохання, ні материнства. Сторонилася людей. Не відкривала свого серця нікому, крім старого ворожбита. Він полюбив її, як рідну дочку (власне, вона й була йому ріднею по лінії матері). Тому не раз відкривався їй щиро, закликаючи:
— Ти — остання з нашого роду. За тобою не має нікого. І не буде по кревній лінії роду. Не судилося. Тож, коли ти переймеш усе, що знаю я, станеться так, що до тебе потягнуться деякі люди. Їх буде мало. Затям, більшість цуратиметься тебе. Але й тобі не треба всіх їх. Ти знатимеш, до кого пригорнутися. З-поміж указаних перстом долі людей віднайдеш рідну душу, щоби із часом наблизити її до одкровення правічних знань.
Рода байдуже сприймала ці слова старого. Не думала про людей. Не бажала зближення з ними. Аж доки старця не стало. Відколи Рода залишилася в хащі одна, безлюддя перестало її вабити. Вона потерпала від того, що навкруги не було жодної живої душі. Щоправда, зрідка до неї навідувалися лісові звірі — довірливо горнулися до її рук, приймаючи із них поживу. А люди, наслухані про відьму, що живе у хащі, завбачливо та з осторогою обходили її хижку. І тільки повитуха Килина якось завітала до неї. А прийшовши раз, стала згодом бажаною гостею. Вона багато чого навчилася від Роди. Іван Сірко завдячував їй життям. А більше, певно, самій Роді та її потайним знанням, переданим Килині. Він цього не знає. І не знатиме повік. Як не довідається й того, хто підпалив хатинку у хащі… Сама Рода бачила, як горіла старезна хижка.
Могла б наслати прокляття на нечестивців, але вони самі прирекли себе на страхітливу погибель. Їхні темні душі взяли на себе чимало гріхів, кожному перепала заслужена частина відплати. Щасливих поміж них немає… Щоправда Роду це не тішило. Вона ніколи не прагнула заподіювати зло. Натомість воліла бачити людей вдоволеними. Коли б то тільки люди самі прагли цього…
