— Доню, не плач, бо змарнієш. А чоловіки не люблять змарнілих жінок. Вони забирають нашу молодість і красу, додають нам зморшок, але воліють, щоб ми були все такими ж, як і під час першої зустрічі.
Після цієї розмови Софія стала ще обачнішою. Ховала свій смуток навіть від самої себе. Всю ласку й ніжність віддавала дітям. А ті вродилися на славу! Шестилітній Петрусь, найстарший, як дві краплі води був схожий на батька. І не лише зовні, а й за характером — такий же запальний та прудкий. Мабуть, хлопцеві на роду було написано стати козаком: хоч і малим був, а вже хапався за шаблю. До матері йому й діла немає — підійде, хіба коли зголодніє, а так усе за дідом назирці бродить. То йому шаблю дерев’яну витеши, то пістолика такого, як у тата, зладнай. А дідо, обравши найстаршого внука за улюбленця, догоджає йому в усіх забаганках. Виросте хлопець не для дому — видно це вже й зараз. Важко з цим миритися Софії, але й змінити нічого не можна. «Вродився таким», — гірко зітхає жінка, передчуваючи нелегку долю старшого сина. Про наймолодшого трирічного Романка ще годі щось певне сказати, хоч і він — це гаразд видно — найбільше горнеться до батька, а понад усе любить, коли той підкидає його високо вгору дужими руками. І тільки щодо дівчаток — п’ятирічної Галинки і чотирирічної Катрусі, — Софія була спокійна. Біля них на старості їй буде добре, бо вони з малих літ горнуться до неї, переймаючи мамині вміння. Іван, коли вдома, все з синами бавиться. Доньок він теж любить — це дружині добре відомо, але чомусь іноді їй здається, що Іван зовсім не знає, як поводитися з такими тендітними створіннями. Тому, взявши котрусь із дівчаток на руки, швидко опускає її на долівку, тільки що по голівці погладить. А якось запримітила Софія, що й гладить батько доньок так, ніби торкається крихкого скла — щоб ненароком їх не розбити.
Марія Половчиха, втішена внуками, весело оглядає поросле споришем подвір’я. Он біжить, лопотить ніжками до неї Петрусь, на ходу вигейкуючи:
— Егей, бабуню, я ворога поцілив!
— Невже! — зойкає Марія.
Вдоволений Петрусь радісно сміється, що йому вдалося здивувати бабу, і виставляє поперед себе зламане стебельце городнього маку.
— Ось, бачте, зітнув палицею! — аж підскакує хлопча.
— І нащо ти, малий бешкетнику, незрілу маківку підтяв?! Коли б то поспів мак, взяли б ми макове насіннячко, гарнесенько розтерли його і пиріжечка спекли. А так, що тепер з нього буде? — чомусь геть несердито сварила баба онука. Вона зовсім не вміла гніватися на цього хлопчика, навіть коли він робив шкоду — тільки й того, що покартає злегка. Але ж невгамовний Петрусь покиває на бабині слова, а затим, стріпнувши чубом, знову капоститиме, аж доки мати не візьме до рук різочку і не провчить сина за бешкет… Дарма Марія повсякчас вступалася за пустуна — Софія теж могла бути суворою. І Петрусь після маминої екзекуції втишувався — сідав на моріжку біля баби й жалісливо бідкався:
— Бабуню, а чого мама різочкою б’ється? Я по-козацьки ворога поборов, а вона мене цвих по руцях. Чого вона така сердита?
— Не гнівайся, серденько, на маму. Ти був неслухняний, от вона й не стрималася, — втішатиме Марія малого.
— Зла вона і недобра! — навздогін мамі сварив пальчиком той.
— Ах ти ж, запальний мій Половцю! — бабуся ледве стримувала у грудях сміх.
— Ні, я не Половець! — набурмосений малий заперечливо стріпнув русявим чубом.
— А хто ж ти такий?! — принишкла від подиву Марія біля завзятого забіяки, що вміє так ревно відстоювати своє.
— Я — Сірченко Петро! — гордовито вимовив хлопчик, довівши Половчиху ледве що не до реготу…
Та Петрусь недовго сидів на моріжку. За кілька хвилин, знудившись біля баби, подався знову до забави і знову вскочив у шкоду — достоту так, як чинив колись його батько. У свої шість рочків, доки русоголові сестрички бавилися мотанками, а манюній Романко тупцяв коло матері, Петрусь хотів уже осідлати справжнього скакуна, а не дерев’яного коника-каталку. Він мало не щоднини бавився своєю іграшковою шаблею, а коли Сірко бував удома, не зводив захопленого погляду з лискучої батькової зброї і щораз приміряв на себе пропахлу вітрами та польовим роздоллям козацьку шапку. Видно, що в Петрусеві мало було від трударя-хлібороба, а більше від козака-войовника зі славного козацького роду Половців.
Козаки живуть від походу до походу. Така їхня вдача, як то мовлять сивочубі характерники Пугач та Вітрогон. Але ліпшої воякам і не треба. Нічого їм удома по зачіпках сидіти, штани протирати! Козацька доля — це вигострені у битвах шаблі та набиті порохом пістолі.
