А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…
Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:
— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.
— Про що ти?
Усміхнулася:
— Сказано: не відмовляй.
— Але ж у чому?
— Почуєш, то й знатимеш.
Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:
— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.
Його думки перервав Петро.
— Батьку, хочу поговорити з тобою.
— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.
— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.
— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!
— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.
— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…
— Не можна, бо це не мене стосується.
— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?
— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.
— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.
— А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.
— Які хлопці?
— Два Івани: Сербин та Артеменко.
Сірко сплюнув спересердя:
— Тьху на них, коли так! Що це за козаки, що самі бояться говорити та замість себе тлумачів присилають.
— Я не тлумач!
— А хто ж ти? Великий посол чи що? — з насміхом дивився на сина.
— Я… Я просто хочу підтримати хлопців. Вони люблять наших дівчат.
— Йди, кажу, геть, — відрізав у відповідь. — Ліпше про себе думав би, аніж про лайдаків всіляких.
— Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю — козацьку вольницю. Більшого мені не треба.
— Чого б це так? — з великим подивом перепитав сина.
Петро пригладив долонею непокірного чуба:
— Коли мене буде вбито у бою, по мені не залишиться вдови і сиріт.
— Але ж хіба можна так думати?!
— Я не думаю про це повсякчас. Але ж знаю, що це може статися будь-якої миті.
— Тю, дурний, — вдавано насміявся з синових слів Сірко. — То так нікому ніколи не слід заводити родин і продовжувати рід свій. І вдома може настигнути лихо.
— Я прийняв рішення.
«Ох і затятий! — подумав мимоволі батько. — І в кого такий вдався?!»
Нагадавши свою молодість, усміхнувся у вуса. Петро таки мав його характер.
— То що мені сказати хлопцям? Вони ж обоє просили мене.
І враз, щойно син вимовив це, Іван Сірко згадав слова волхвині: «Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому…»
— Так це не Роду, а мене літа підводять, — засміявся вголос. — Маючи за плечима добру науку, а ще й до цього — зіркі очі, нічого не догледів та не дочув. То вони, кажеш, любляться? — перепитав сина.
— Так, — дивуючись такому перепадові батькового настрою, Петро знічено повів плечима. Мовляв, звідкіля його знати, що наступної миті на чоловіка найде: веселість чи гнів?
— От бісові діти! І коли встигли пізнатися? — радісно посміхався Сірко. — Ну, та Бог із ними. Осінь — пора весіль. Нехай присилають до дівчат сватів. Якщо твої сестри подадуть їм рушники, так тому і бути, поженимо.
Та, на диво всім мереф’янам відгуляємо два весілля в один день, — вдоволено потер руки.
Відколи стоїть на долонях землі Мерефа, такого гучного весілля тут іще не було. Іван Сірко віддавав обох своїх доньок заміж одного дня. Два весілля в одному дворі! Далебі, таке не кожному вдається побачити бодай раз на свій вік.
Козацьке весілля гучне та врочисте — нуртує багатолюддям, переливається барвами святкового вбрання, дзвенить танцями та співами. Козацька братія впереміш із мереф’янами, іскристим сміхом засіює просторий двір Половців. Голова роду, сивовусий Дмитро, в тонкопряденій сорочці і у вибілених полотняних шароварах, припрошує гостей до застілля, а за чаркою виголошує:
