Марія догоджає весілянам — щоб усім гарно пилося і смачно їлося. Софія теж забігана. Та клопоти — це ніщо проти радості за те, що біля дочок стали гарні чоловіки, справжні козаки. Сірко й собі ласкаво поглядає на молодят. І тільки в якусь мить у його очах зблискує жаль. Він шкодує, що не вмовив Роду бути на весіллі. Стара волхвиня навідріз відмовила. Це її право — хоч і суперечило воно його бажанню, він не мав сили їй протистояти. Рода віщувала його донькам гарну долю.
Зичать щасливого родинного побиту молодим і весільні гості. А дзвінкострунні музики закликають усіх охочих до танцю.
У метелиці рівних Петрові немає. Так само як і в гопакові. Як вихор, носиться він подвір’ям, зваблюючи то ту, то іншу дівку, але ж ніяку на танець не запросить. Дарма, що дівчата, немов, заворожені, не зводять очей із палкого парубка.
— Перетанцювати нашого Петра ніхто не годен! — вигукує старий Дмитро, намагаючись перекричати звуки скрипки. Від цих слів іще більший смуток розливається в дівочих серцях. Петро не має з-поміж них обраниці. Хоч і не пихатий, та не зізнався у коханні жодній, хоч нічиїх надій і не розбив. Всі мерефські дівчата снили таким нареченим. Та він, нібито на глум усім їхнім сподіванням, задерикувато заводить посеред танцю:
Та ось стихає гучна музика, Дмитро Половець закликає всіх до тиші. Він виводить на осоння славного гостя — співця козацьких дум Тараса Вербовика.
— Нагадай, брате, — звертається розчулено старий господар дому, — усім нам нагадай, якого ми роду-племені. Потіш козацьку душу славною піснею.
Тарас Вербовик неквапом торкається струн кобзи.
Тарасові співи розчулюють серця гостей. Забувши на мить про весілля, кожний думає про наболіле. Дмитро Половець змахує непрохану сльозу, пригадуючи своє щасливе козацьке літування. Марія, не криючись, плаче ридма. Тужить за дівчатами, які ось-ось підуть із двору. І водночас пригадує померлого внука, Романка. Він би зараз був за парубка і віддавав би своїх сестер заміж, брав би щедрий викуп за обох.
На Софіїному обличчі теж видно було жаль. Слухаючи наспіви кобзаря, вона бачила свою долю — більше розлук, аніж стрічань із коханим, судилося їй. І така ж доля чекала на її доньок. Жони козаків іншої не відають.
Іван Сірко розумів, про що міркує дружина, і почувався винним перед нею. А водночас хотів би виправдатись: адже кохає її щиро. За всі роки, прожиті разом, ніколи не помислив про зраду, був вірним їй і своїй козацькій долі. Непростій, болючій, мінливій…
27 липня 1657 року не стало Богдана Хмельницького. У ті скрутні часи розмислював Іван Сірко про непрості державні справи…
— Батьку, про що міркуєш кожної ночі? — якогось світання стурбований Петро став перед ним.
— Не знаю, як бути, — зізнався той.
— Ти… і не знаєш? — Петро не приховував подиву. Уперше чув таке від батька. Здається, що завжди і скрізь він знав, що робити. Що ж сталося нині?
Сірко, ніби прочитавши синові думки, втомлено мовив:
— Хмель зарано пішов від нас. Смерть його — велика засторога.
— Для кого?!
— Не тільки для козаків, сину, а й для всіх українців, в обороні яких ми стоїмо.
