Незабаром поруйнований Аслам та Очаків стали перед запорозькою братією на коліна, молячи про пощаду. Невтішні ординці та кримчаки потрясали безсило кулаками вслід січовому бравому вояцтву, яке сповна віддячило нечестивцям за розорення українських земель. Загони кримського хана, як перестрашені мурахи, розповзлися Муравським шляхом, шукаючи пристанища. Обурений хан же, страшно лаючись, вирішив вдатися до «великого будівництва». Але Вавилонської вежі він не зводив, як і не планував ставити ханську мечеть. Тривожило його повноводдя Славути-ріки, не до шмиги було йому те, що через дніпровське гирло козаки могли вільно виходити в море. Звелів хан закидати камінням «лютого ворога». Дізнавшись про це, як вихор, зметнувся Сірко від обурення — Дніпро-Славута має потерпати од триклятих бусурман?! Крилаті чайки загойдалися на хвилях, прудконогі коні забили копитами, заметушилися розгнівані козаки — полетіло каміння, нажахані турки поховалися за фортечними стінами Очакова. Але хіба мури — це перешкода на шляху відчайдухів-козаків? Впала безславно фортеця, а разом із нею — щойно відбудований Аслан-Кермен. Шість полків яничар не змогли оборонити своєї твердині та її будівничого — Мустафа-ага потрапив у полон.
І тоді султан, почувши, як дзвінко на Дніпрі виспівувало козацтво гучну пісню перемоги, направив супроти переможців грізний двадцятип’ятитисячний флот паші Кара-Мухамеда. Але намарно сподівався він отримати гарну для себе звістку. Флот покружляв неподалік Чортомлика та… не пересиливши власного страху, подався назад у Туреччину. Лаючи боягузів, султан нарешті спорядив до лиману дозор, щоб ординці день і ніч стежили за кожним кроком тих, кого боялися гірше всякої напасті: «Краще бачити і знати, ніж у темряві слів і справ бути». На це мав свою думку Сірко: «Кого вартують песиголовці, той сам до варти, либонь, здатний».
Відтепер козацька флотилія не давала спочинку ворогам. Співець волі та нескореності кобзар Тарас Вербовик так виповідав це:
55 походів здійснив Іван Сірко супроти лютого ворога рідної землі — Османської імперії. У жодній битві не знав поразки.
Раннього ранку озвалися литаври — заклик на велику Раду. Довбиш, ударивши тричі по котлах, дав знак військовому осавулові виносити корогву та бунчук. Усе це було виставлено посеред майдану. Замиготіли барвами кармазини — то виходили на раду козаки, гуртуючись курінь до куреня, плече до плеча. І коли все стихло, осавул підняв угору пернач. На середину майдану вийшли кошовий отаман, суддя та писар. Ставши перед побратимами, пошанували їх тричі поклоном. Присутні відповіли їм так само.
Знову тричі вдарив довбиш у котли. Почувся голос кошового Сашка Туровця:
— Вірні браття мої! Маю слово до вас. Служив я козацькому війську вірою і правдою. За нашим звичаєм маємо сьогодні старшин вибирати. Що скажете, побратими?
З передніх рядів почулося:
— Хочемо нового кошового!
Сашко Туровець був готовий це почути, знав, що так буде: раз Юрась Хмельниченко зложив гетьманство і прийняв монаший чин, він теж мусить відступитися від булави. Розмови про це давно вже точилися між козацтвом. Та що там розмови, уже он і заміну нелюбому кошовому запорожці віднайшли. Знаючи це, Сашко Туровець мовчки оглянув гурт козаків, знехотя змирившись зі своєю долею.
— Івана Сірка! — першим вигукнув характерник Вітрогон.
За ним підхопив Пугач:
— Сірка на кошового!
Зусібіч почулося:
— Кого ж іще нам треба?
— З ним ми ходили у славні походи на татар!
— З ним не знали поразки!
— Він славний козак!
— Іншого кошового годі й шукати…
Це трапилося чи не вперше в історії козацтва. З Іваном Сірком за місце кошового не змагався жоден козак! Поклав Сашко Туровець булаву і шапку перед новим кошовим отаманом. За ним військовий писар — корогву та бунчук, осавул — пернач і литаври. А писар додав до цього печатку.
Тричі, бо так годилося, відмовлявся Іван Сірко. Аж доки не почулося веселе:
— Ану, бери, сучий сину, булаву, бо матимеш від нас іншу пошану — киями та палицями!
Тричі вклонився Іван Сірко побратимам, взявши до рук булаву разом зі жменькою землі рідної, про яку покликаний був дбати кожну мить свого життя, забуваючи про особисте, думаючи про загальне.
