Кайдашева сімʼя полностью

- Бий те­бе си­ла бо­жа, ле­да­що! - крик­ну­ла Мот­ря, ки­да­ючись до Кар­па.

- Одчепись, бо як пхну, то й пе­ре­ки­неш­ся! - про­мо­вив спо­кiй­но Кар­по, ско­са по­ди­вив­шись на Мот­рю й на­су­пив­ши бро­ви.

Мотря ос­ту­пи­лась.

Саме то­го ве­чо­ра Лав­рi­нiв ка­бан­чик про­су­нув ри­лом тин та й по­бiг у Мот­ри­ну кар­топ­лю. Як уг­ле­дi­ла Мот­ря, як ухо­пить хво­рос­ти­ну, як впе­рi­щить ка­бан­чи­ка по спи­нi! Ка­бан­чик за­ку­вi­кав та й по­тяг по зем­лi зад з дво­ма но­га­ми. Мот­ря вхо­пи­ла йо­го за но­ги та й пе­ре­ки­ну­ла в Лав­рi­нiв двiр. Ста­ра Кай­да­ши­ха ви­бiг­ла з ха­ти, вгля­дi­ла ка­бан­чи­ка й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь двiр.

- А це хто пе­ре­бив спи­ну на­шо­му ка­бан­це­вi?

- Я пе­ре­би­ла! - гук­ну­ла Мот­ря з-за уг­ла своєї ха­ти. - Не­хай не ла­зить в мiй ого­род. Оце вам за мо­го пiв­ня.

Мотря сто­яла за своєю ха­тою i виг­ля­да­ла зу­мис­не Кай­да­ши­ху. Во­на гук­ну­ла до Кай­да­ши­хи од­рив­час­то, крут­ну­лась i по­бiг­ла в ха­ту.

- Лаврiне! Ме­лаш­ко! Вся чес­на гро­ма­до! Збi­гай­те­ся сю­ди! Чи ви ба­чи­те, що на­ро­би­ла на­ша Мот­ру­ня?

Лаврiн i Ме­лаш­ка ви­бiг­ли з ха­ти i ди­ви­лись на бiд­но­го ка­бан­ця. Їх узяв жаль та до­са­да.

- Це вже Мот­ря i справ­дi не зна­ти що ви­роб­ляє, - ска­зав Лав­рiн на вi­тер.

Мотря сто­яла за вуг­лом i тiльки то­го й жда­ла. Во­на вис­ко­чи­ла з-за вуг­ла як ко­зак з ма­ку.

- Ось i я! Чую, чую, як ме­не кля­не­те! Оце вам за мо­го пiв­ня! Оце вам за мої кур­ча­та, що свек­ру­ха по­би­ла. Те­пер по­зи­вай­те ме­не!

Мотря вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, на­хи­лив­шись че­рез тин, як мож­на да­лi в Лав­рi­нiв двiр, не­на­че хо­тi­ла дос­та­ти ку­ла­ка­ми до Кай­да­ши­хи; по­тiм крут­ну­лась i швид­ко щез­ла за вуг­лом, не­на­че на по­вiт­рi роз­ле­тi­лась.

- Постривай же ти, су­ко! Скру­чу я го­ло­ву твоєму пiв­не­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха взя­ла ку­жiль, сi­ла пряс­ти за ха­тою та все пог­ля­да­ла на огiр­ки. Ко­ли це Мот­рин пi­вень ви­лi­тає на тин; пот­рi­пав кри­ла­ми, за­ку­ку­рi­кав та - шу­бовсть у Лав­рi­но­вi огiр­ки. Кай­да­ши­ха схо­пи­лась з мiс­ця та да­вай зак­ра­даться до пiв­ня з ку­же­лем. А пi­вень клює огiр­ки та тiльки: со-ко-ко-ко! не­на­че драж­ниться з ба­би. Ба­ба як по­пер­ла ку­же­лем та лусь йо­го по го­ло­вi! Пi­вень зак­ру­тив­ся на од­но­му мiс­цi. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла йо­го, скру­ти­ла йо­му в'язи, по­тiм до­рi­за­ла, опа­ри­ла, обс­куб­ла та й уки­ну­ла в борщ.

Але в той час прий­шли Мот­ри­нi дi­ти до Ме­лаш­чи­них дi­тей гу­лять. Стар­ший хло­пець i вгля­дiв пiв­ня­чу пе­ре­би­ту но­гу, що стри­мi­ла з горш­ка. Вiн за­раз чкур­нув до ма­те­рi та й роз­ка­зав.

Мигря вбiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, заг­ля­ну­ла в пiч, не ска­зав­ши доб­ри­день. Ой та­точ­ку! Ой ли­шеч­ко! З горш­ка й справ­дi стри­мi­ла здо­ро­ва пе­ре­би­та пiв­ня­ча но­га з товс­тою гу­лею по­се­ре­ди­нi i з од­ним од­ру­ба­ним кiг­тем. Не ска­зав­ши нi­ко­му й сло­ва, Мот­ря вхо­пи­ла пiв­ня за но­гу, ви­тяг­ла з бор­щу та й да­ла дра­ла з ха­ти.

- Ой ба­бо! - крик­ну­ла од­на ди­ти­на до ста­рої Кай­да­ши­хи. - По­бiг пi­вень з горш­ка, тiльки патьоки по при­пiч­ку по­тек­ли.

Баба мов­ча­ла, на­дув­ши що­ки. Ме­лан­цi ста­ло нi­яко­во. Лав­рiн ос­мiх­нув­ся.

Мотря вбiг­ла в свою ха­ту з пiв­нем у ру­ках та су­ну­лась до Кар­па.

- Чи ти ба, що твоя ма­ти ви­роб­ляє! Ото то­бi пе­рець з сiл­лю. Пi­ди на­сип своїй ма­те­рi пов­ний рот пер­цю, ще й слi­пе око пот­ру­си. Во­на зов­сiм ска­зи­лась i без пер­цю. Ад­же ж це наш пi­вень? - ска­за­ла Мот­ря, по­ка­зу­ючи Кар­по­вi пе­ре­би­ту но­гу.

- Наш. На­вi­що ж ти за­рi­за­ла?

- Мати твоя скру­ти­ла йо­му го­ло­ву, ще й у свiй борщ уки­ну­ла. Пi­ди та ви­ко­ли своїй ма­те­рi дру­ге око! Який ти гос­по­да­рi Чом ти їй нi­чо­го не ка­жеш? Та твоя ма­ти вiдьма; та во­на не­за­ба­ром по­рi­же та пов­ки­дає в борщ моїх дi­тей. Пi­да та хоч обс­ку­би їй ко­си.

Карповi шко­да бу­ло пiв­ня. Вiн роз­сер­див­ся на ма­тiр за та­кi збит­ки i му­сив iти ла­ятись з ма­тiр'ю та Лав­рi­ном.

Вiй вер­нув­ся до­до­му, а тим ча­сом Мот­ря зве­лi­ла своїм дi­тям упiй­мать Ме­лаш­чи­но­го чор­но­го пiв­ня та при­нес­ти до ха­ти. Хлоп­цям тiльки то­го бу­ло i тре­ба. Во­ни по­ка­та­ли на Лав­рi­нiв го­род, впiй­ма­ли чор­но­го пiв­ня й при­нес­ли ма­те­рi. Мот­ря вки­ну­ла йо­го в ку­чу.

Тим ча­сом по­га­ненький ти­нок мiж дво­ма го­ро­да­ми зов­сiм осу­нув­ся. Ро­ву не бу­ло, i че­рез тин по­ча­ли ска­ка­ти сви­нi. На дру­гий день у Кар­пiв го­род ус­ко­чив Лав­рi­нiв ря­бий ка­бан i по­рав­ся в кар­топ­лi.

Мотря вгля­дi­ла ка­ба­на i на­ро­би­ла гвал­ту. Во­на вхо­пи­ла ро­га­ча, дi­ти заб­ра­ли ко­чер­ги i гур­том ки­ну­лись за ка­ба­ном. За дiтьми по­бiг­ли со­ба­ки. Мот­ря з дiтьми заг­на­ла ка­ба­на в свiй хлiв та й за­чи­ни­ла.

Лаврiн по­чав кри­чать че­рез тин, щоб Кар­по ви­пус­тив ка­ба­на.

- Авжеж! Ка­бан твiй в зай­ман­нi. Ви­ку­пи, то й вiзьмеш, - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин, - а як не ви­ку­пиш, то вер­ни ме­нi пiв­мiш­ка кар­топ­лi.