Кайдашева сімʼя полностью

Лаврiн по­чу­хав по­ти­ли­цю та й пi­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха тiльки гу­би з цi­пи­ла.

Того ж та­ки дня Кар­па й Мот­рю пок­ли­кав їх кум у ши­нок по­лос­ка­ти по­ви­вач пiс­ля пох­рес­тин. На Кар­по­во­му дво­рi дi­ти одв'яза­ли ко­ня­ку i по­ча­ли їзди­ти вер­хом по дво­рi. Ко­ня­ка зiр­ну­ла з гнуз­деч­ки, на ра­до­щах хвиц­ну­ла зад­нi­ми но­га­ми та й ско­чи­ла че­рез тин у Лав­рi­нiв го­род. По­га­ненький ти­нок звив­ся, як по­лот­но, пiд кiнськи­ми ко­пи­та­ми i по­лiг на го­ро­ди­ну. Ко­ня­ка пiш­ла пас­тись на Лав­рi­но­вi бу­ря­ки.

Лаврiновi дi­ти при­бiг­ли в ха­ту i да­ли зна­ти ба­бi та батько­вi. Всi по­ви­бi­га­ли з ха­ти, поб­ра­ли дрюч­ки та да­вай га­няться за ко­ня­кою. Ме­лаш­ка й Кай­да­ши­ха взя­ли її за гри­ву з двох бо­кiв, за­ве­ли в хлiв та й за­пер­ли.

Карповi дi­ти ба­чи­ли все те з дво­ру. Во­ни за­раз по­бiг­ли в ши­нок i роз­ка­за­ли, що їх ко­ня­ка в зай­ман­нi у ба­би, за­чи­не­на в хлi­вi.

Карпо й Мот­ря вже тро­хи бу­ли на­пiд­пит­ку й по­бiг­ли до­до­му.

- Як! Чи то мож­на! За сво­го пар­ши­во­го ка­ба­на во­ни смi­ли взя­ти на­шо­го ко­ня? - кри­ча­ла до­ро­гою Мот­ря.

- Я їм по­ка­жу, що мiй кiнь не те, що їх пi­вень, - го­во­рив сер­ди­тий Кар­по.

Карпо з Мот­рею при­бiг­ли до­до­му. Ста­ра Кай­да­ши­ха веш­та­лась ко­ло ха­ти без дi­ла: во­на жда­ла Мот­рi. В неї аж гу­би тру­си­лись до лай­ки, та не бу­ло з ким ла­яться. Во­на вгля­дi­ла Мот­рю й зат­ру­си­лась.

- А на­що ви, ма­мо, зай­ня­ли на­шу ко­ня­ку? - гук­ну­ла Мот­ря до Кай­да­ши­хи.

- Оце б тяг­ла твою дур­ну ко­ня­ку че­рез тин. На те зай­ня­ла, щоб во­на в наш го­род не ска­ка­ла, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

Не чор­на хма­ра з синього мо­ря нас­ту­па­ла, то вис­ту­па­ла Мот­ря з Кар­пом з-за своєї ха­ти до ти­ну. Не си­за хма­ра над дiб­ро­вою вста­ва­ла, то наб­ли­жа­ла­ся до ти­ну ста­ра вид­ро­ока Кай­да­ши­ха, а за нею ви­бiг­ла а ха­ти Ме­лаш­ка з Лав­рi­ном, а за ни­ми по­ви­бi­га­ли всi дi­ти. Двi сiм'ї, як двi чор­нi хма­рi, наб­ли­жа­лись од­на до дру­гої, сум­но й по­ну­ро. Мор­тя сто­яла ко­ло ти­ну ви­со­ка та здо­ро­ва, та­ка зав­виш­ки, як Кар­по, з ши­ро­ким ло­бом, з за­гост­ре­ним ли­цем, з блис­ку­чи­ми, як жар, чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма. Во­на бу­ла в од­нiй со­роч­цi i в вузькiй за­пас­цi. Ха­зяй­но­ви­та, але ску­па, во­на вти­на­ла оде­жу, як тiльки мож­на бу­ло об­тя­ти. Вузька за­пас­ка влип­ла кру­гом її ста­ну. В ве­ли­кiй, як ма­кiт­ра, хуст­цi на го­ло­вi Мот­ря бу­ла схо­жа на дов­гу швай­ку з здо­ро­вою бу­ла­вою. За Мот­рею сто­яв Кар­по у вузькiй со­роч­цi з ко­рот­ки­ми та вузьки­ми ру­ка­ва­ми, в ши­ро­ких бi­лих шта­нях з товс­то­го по­лот­на. По­зад їх сто­яла ку­па Кар­по­вих дi­тей у вузьких штан­цях, у со­ро­че­ня­тах з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, в спiд­нич­ках ви­ще ко­лiн.

По дру­гий бiк ти­ну сто­яла ба­ба Кай­да­ши­ха, ви­со­ка та су­ха, не­на­че ци­ганська гол­ка, в за­пас­цi, в ряс­нiй бi­лiй, як снiг, со­роч­цi, в здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi. Слi­пе око бi­лi­ло нi­би наск­рiзь, як вуш­ко в гол­цi, хоч ту­ди нит­ку за­тя­гай. За ба­бою сто­яла Ме­лаш­ка в бi­лiй со­роч­цi, в чер­во­нiй но­вiй хуст­цi, з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi, не­на­че гор­щик, на­дi­тий на ви­со­кий кi­лок.

Мелашка ся­ла, як кущ ка­ли­ни, по­сад­же­ний се­ред дво­ру. А со­няч­не ма­ре­во за­ли­ва­ло всiх, дри­жа­ло, пе­ре­ли­ва­ло­ся мiж жi­но­чи­ми та ди­тя­чи­ми го­ло­ва­ми, не­на­че якась зо­ло­та во­да кру­ти­лась по­мiж людьми, не­на­че якась ос­но­ва з тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок сну­ва­лась по дво­ру кру­гом лю­дей, кру­гом хат, навк­ру­ги сад­ка. Со­ба­ки сто­яли ко­ло хат i кру­ти­ли хвос­та­ми, див­ля­чись на лю­дей, їм зда­ва­ло­ся, що їх от-от пок­ли­чуть i нацьку­ють ни­ми ко­гось.

- Нащо ви одв'яза­ли на­шо­го ко­ня та за­пер­ли в свiй хлiв? - крик­ну­ла Мот­ря. - Не свя­тi ж прий­шли з не­ба та одв'яза­ли йо­го!

- Одчепись, са­та­но! Хто йо­го одв'язу­вав? То твої дi­ти їзди­ли по дво­рi та й упус­ти­ли йо­го, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- То, ма­мо, ба­ба одв'яза­ли ко­ня та й пус­ти­ли по дво­рi! - бре­ха­ли Мот­ри­нi дi­ти з-за уг­ла.

- Нi, не ба­ба! То Ва­силь одв'язав та їздив, до­ки не впус­тив ко­ня, а кiнь як за­дер зад­нi но­ги та плиг у наш го­род! - кри­чав Лав­рi­нiв хло­пець.

- Он глянь, су­ко, на тин! Це твiй кiнь зва­лив. Зап­ла­ти три кар­бо­ван­цi та од­дай на­шо­го ка­ба­на, то­дi вiзьмеш сво­го ко­ня, - кри­ча­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

- Як то? За сво­го не­вiр­но­го гни­ло­го ка­ба­на та ви взя­ли на­шо­го ко­ня! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря, пiд­няв­ши ли­це вго­ру.