Кантика для Лейбовіца полностью

Дом Пауло підвівся і підійшов до краю помосту, прикипівши поглядом до ледве окресленої постаті в тінях. І неголосно гукнув:

— Бенджаміне?

Постать поворушилася. Щільніше загорнула в укривало кощаві плечі та неквапом пошкутильгала до світла. Знову зупинилася, щось пробурмотіла, розглядаючи залу, а потім її очі натрапили на вченого за кафедрою.

Обпираючись на криву патерицю, старий і кривий привид почвалав до трибуни, не зводячи погляду з чоловіка, який за нею стояв. Тона Таддео це дещо спантеличувало, однак спершу веселило, та коли ніхто не сказав ні слова, а немічна примара підійшла ближче, він нібито аж сполотнів. Обличчя бородатої старожитності горіло переможною люттю якихось страстей, а очі несамовито палали, на відміну від життя, вогник якого давно вже мав згаснути в цьому тілі.

Дід підійшов до самої кафедри і зупинився. Його очі мружилися на приголомшеного промовця. Губи затремтіли. Він посміхнувся. Потягнувся тремтячою рукою до вченого. Тон відсахнувся, рохнувши від огиди.

Але відлюдник був спритний. Він стрибнув на поміст, оббіг трибуну і вхопив дослідника за руку.

— Ви сказилися?..

Бенджамін вчепився в руку, з надією вглядаючись у вічі вченого.

На обличчя діда опустився смуток. Його вогонь згас. Він відпустив руку. Зі старих сухих легень немовби голосінням вирвалося зневірене зітхання. Вишкір Старого Юдея, знавця всього на світі, повернувся на старече обличчя. Він розвернувся до товариства, розпростерши руки, та багатозначно здвигнув плечима.

— І все ще це не Він, — кисло промовив старий та покульгав геть.

Після цього зібрання можна було закривати.

На десятому тижні гостин тона Таддео посланець приніс чорні новини. Голова керівної династії в Ларедо висунув тексарканцям вимогу — негайно забрати війська з його володінь. Тієї ж ночі короля отруїли, і між Ларедо й Тексарканою було проголошено стан війни. Навряд чи тривалої. Можна з упевненістю говорити, що закінчилася вона наступного ж дня після оголошення, а Ганнеґан тепер володарював у всіх землях і над усіма народами між Червоною рікою та Ріо-Ґранде.

То все виявилися очікуваними новинами. На відміну від їх продовження.

Ганнеґан II, з ласки Божої Мер, Віце-Король Тексаркани, Оборонець Віри та Зверхник Вакеро Рівнин, з’ясував, що монсеньйор Маркус Аполло винний у «зраді», і наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати, четвертувати[160] та білувати як настанову для тих, котрі могли замишляти удар по основах країни Мера. Шматки священикового тіла згодували собакам.

Посланець міг і не додавати, що Папа наклав на Тексаркану абсолютний інтердикт. У тексті його відозви лунав зловісний відгомін «Regnansin Excelsis»[161], булли шістнадцятого століття, з поміччю якої з престолу скинули одного монарха. Однак жодних новин про контрзаходи, вжиті Ганнеґаном, поки що не надходило.

На Рівнинах лареданські війська тепер мали з боєм прориватися додому, долаючи опір кочовиків, тільки для того, щоби скласти зброю на кордоні власної держави, де їхній народ і їхні родичі вже набули статусу заручників.

— Яка трагічна подія! — щиро промовив тон Таддео. — Тепер через своє підданство я мушу негайно їхати звідси.

— Чому? — подивувався дом Пауло. — Ви ж не схвалюєте Ганнеґанових дій, правда?

Учений завагався і похитав головою. Він роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Особисто я їх засуджую. Але публічно… — він знизав плечима. — Мені потрібно думати про колегіум. Якби ж то на кону стояло питання мого життя, то я…

— Розумію.

— Можу я почути вашу конфіденційну думку?

— Звісно.

— Хтось має застерегти Новий Рим від марних погроз. Адже Ганнеґан буде не проти розіпнути ще кілька дюжин Маркусів Аполло.

— Значить, на Небеса відправляться нові мученики. Новий Рим не робить марних погроз.

Тон зітхнув.

— Я припускав, що у вас таке бачення проблеми. Але все одно ще раз прошу дозволу відкланятися.

— Дурниці. Чиїм би підданим ви не були, я вас припрошую залишатися з огляду на ваші загальнолюдські чесноти.

Але тріщина, що пролягла між ними, була очевидна. Учений тепер спілкувався тільки зі своїми і рідко бесідував із ченцями. Його стосунки з братом Корнгуром стали підкреслено формальними, незважаючи на те, що винахідник по годині-дві допомагав йому щодня, обслуговував динамо-машину з лампою та порядкував ними, цікавився успіхами тонових досліджень, які зараз тривали з незвичною поквапливістю. Старшина взагалі рідко показувалася з гостьового будинку.

З’явилися перші ознаки масового виходу людей із тих країв. Мешканці Сантле-Бовіца раптом знаходили численні приводи відправитися на прошу в інші володіння. Навіть жебраки та волоцюги забиралися з поселення геть. Перед купцями та ремісниками знову постав неприємний вибір між тим, щоби покинути своє майно на поталу грабіжникам та мародерам, і тим, щоби стати свідками плюндрувань.

Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.