Як брат Френсіс швидко підмітив, його знання допотопної мови далеке від досконалості. Йому завжди було нелегко зрозуміти, як іменники іноді змінювали значення інших іменників. У латині, подібно до більшості простих діалектів цього регіону, конструкція типу
Він розвів багаття на схилі купи каменів, звідки воно підсвітило темні закутки передпокою. Тоді пішов дослідити все, що не сховалося під уламками. Руїни на поверхні настільки знищили покоління сміттярів, що навіть археологам важко було би їх розрізнити. Проте підземних румовищ не торкав ніхто, хіба що рука невідомого лиха. Тут, здавалося, панували духи іншої епохи. У мертвій посмішці черепа, який валявся посеред брил у темному кутку, досі щирився золотий зуб: очевидний доказ того, що на сховок ніколи не натрапляли мандрівники. Вогонь, підстрибуючи, виблискував на золотій поверхні різця.
Біля всохлого річища у пустелі брат Френсіс не раз натрапляв на невеличкі купки людських кісток, начисто обгризених та вибілених сонцем. Він не був надто вразливим й очікував на щось подібне. Тому не злякався, побачивши в кутку кімнати череп; відблиск золота в його вищирі весь час приваблював око, коли юнак поглядав на дверцята (замкнені чи заклинені) поіржавілих шафок і смикав за шухляди (так само заклинені) побитого металевого столу. Сам стіл міг стати безцінною знахідкою, якщо в ньому лишилися документи або книжечка-дві, які пережили несамовиті багаття ери Спрощення. Поки новіцій намагався відчинити шухлядки, вогонь почав згасати, і хлопцеві здалося, нібито череп сам по собі тьмяно засвітився. Такий феномен не такий уже й рідкісний, але в темному підземеллі братові Френсісу від цього стало трохи моторошно. Він іще підкинув кілька деревинок і продовжив смикати й тягти стіл, намагаючись ігнорувати виблискування в пащі черепа. Послушника все ще насторожувала думка про Бомби, котрі можуть за ним спостерігати, проте він уже як слід оговтався від недавнього страху, аби розуміти: сховище, а конкретно цей стіл та шафки, можуть містити багаті реліквії тої епохи, яку теперішній світ зумисно відправив у забуття.
Саме Провидіння благословляло його. Знайти частку минувшини, яка уникла вогнища і посмітюх-мародерів, було нині рідкісною удачею. Звісно, завжди лишався ризик. Монастирські копачі, спраглі до старожитностей, бувало, виповзали з якоїсь нори під землею, тріумфально тягли чудернацький циліндричний артефакт, а тоді, миючи його або намагаючись зрозуміти призначення, натискали не на ту кнопку чи повертали не ту ручку і таким чином завершували весь почин без вигоди для духівництва. Лише вісімдесят років тому Вельмишановний Бедулл з очевидним захватом писав своєму владиці абату про залишки, за його власними словами, «пускового майданчика для міжконтинентальних ракет разом із кількома дивовижними підземними резервуарами», які віднайшла його мала експедиція. Ніхто в абатстві так і не зрозумів, що Вельмишановний Бедулл мав на увазі під «пусковим майданчиком для міжконтинентальних ракет», але владика абат, котрий правив у той час, постановив: монастирські антиквари під загрозою відлучення від церкви повинні відтепер уникати таких «майданчиків». Адже цей лист — останнє, що лишилося від Бедулла, його команди, його «пускового майданчика» і маленького селища, яке раніше виросло на тому місці. Цікаве озеро тепер прикрашало ландшафт, де колись стояло село: якісь пастухи відвели русло струмочка у бік кратера, щоб у ньому зберігати воду для своїх отар у часи посухи. Десяток років тому один мандрівник звідти розповідав, як чудово клює риба в ставку, та місцеві чабани подейкували, ніби в неї переселяються душі загиблих селян і копачів. Тому місцеві відмовлялися її ловити через Вдула — гігантського сома з глибин.
