Кантика для Лейбовіца полностью

Звісно, Новий Рим іще не проголосив Лейбовіца святим, але послушник був настільки в цьому впевнений, що навіть наважився додати: «Sancte Leibowitz, ora pro me!». Новіцій не став гаяти час на логічні розмірковування, а одразу дійшов висновку: саме Небо послало йому знак служіння. Він знайшов у пустелі те, для чого його туди відправлено: так розумів це брат Френсіс. Він має прийняти монарший постриг в Орден.

Забувши про попередження абата — не чекати, що служіння прийде в якійсь надзвичайній чи дивовижній формі, новіцій упав на коліна в пісок і взявся вигукувати молитву вдячності, обіцяючи, що його розарій пам’ятатиме десятки років замисли старого пілігрима, котрий вказав йому на брилу, яка привела до сховища. «Бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі», — сказав мандрівник. І лише тепер послушник зрозумів, що прочанин мав на увазі Голос із великої літери.

— Ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius, si digneris me vocare…

Хай абат вважає, що «голос» Френсіса говорив мовою обставин, а не мовою причин і наслідків. Хай Promotor Fidei[29] стверджує, що до Вогненного потопу «Лейбовіц», імовірно, не було рідкісним прізвищем, і що «І. Е.» запросто може означати «Ікабод Ебенезер», а не «Ісаак Едвард». Для Френсіса відповідь лише одна.

Пустелею пролунав звук далеких абатських дзвонів: три удари, тоді пауза, тоді знову три і ще дев’ять.

— Angelus Domini nuntiavit Mariae[30], — відгукнувся покірно новіцій, здивовано помітивши, що сонце перетворилося на жирний червоний еліпс, який уже торкався західного горизонту. Кам’яну стіну навколо свого барлогу він так і не завершив.

Тільки-но промовивши «Ангел Господній», юнак заховав документи в стару іржаву коробку. Поклик Небес не обов’язково передбачав Божий дар підкорення диких звірів чи дружбу з голодними вовками.

До того моменту, коли споночіло і заяскравіли зорі, його тимчасовий прихисток був настільки укріплений, наскільки це було можливо. А от чи захищений він від вовків, це ще треба перевірити. Це не забариться. Кілька разів він уже чув завивання. Багаття знову розгорілося, але за межами світлового кола лишалося надто темно, аби зібрати денну порцію плодів кактуса — Френсісового єдиного джерела харчування в усі дні, крім неділі, коли з абатства передавали кілька жмень висохлої кукурудзи. Робили це після того, як священик обходив місця послушництва зі Священним таїнством. Буква закону щодо служіння під час Великого посту не настільки сувора, як його практичне впровадження. На практиці закон зводився до звичайнісінького голодування.

Сьогодні, щоправда, голод турбував Френсіса менше, ніж його власне нетерпляче бажання побігти до абатства й оголосити новини про своє відкриття. Але зробити це — означало відмовитися від покликання, до якого він не так давно прийшов. Він мав сидіти тут увесь Піст, незалежно від того, служитиме далі чи ні, і продовжувати свою віґілію[31], так ніби нічого незвичного не сталося.