Кантика для Лейбовіца полностью

Церкі сів на підлогу посеред макулатури і спробував позбутися несвідомого тремтіння руки, масажуючи її. Правицю трохи вжалило струмом, поки він длубався в нутрощах самописця. Посмикування м’язів йому нагадувало гальванічний рефлекс відірваної ноги в жаби. Оскільки він розважливо вирішив відімкнути машину від живлення, перш ніж лізти всередину, то можна лише припускати, що бузувір, який її винайшов, потурбувався про знаряддя електричної страти клієнтів навіть у знеструмленому стані. Перебираючи дротики та посмикуючи їх, абат намагався знайти ненадійні з’єднання, аж раптом на нього зазіхнув високовольтний фільтруючий конденсатор, що скористався нагодою розрядитися через посередництво ліктя Превелебного отця-абата, коли той задів ним масу. Але Церкі не міг знати, став він жертвою законів Природи, які діють стосовно фільтруючих конденсаторів, чи хитромудрої пастки, виставленої на клієнтів, щоби розохотити їх від порпання в пристрої. Хай там як, а він упав і мимохіть розвалився на підлозі. Вся його компетентність у лагодженні багатомовних транскрипторів ґрунтувалася на єдиному випадку, коли абат видобув дохлу мишу із комірок пам’яті і тим самим виправив загадкову тенденцію — схильність машини писати здвоєними складами (здвоздвоєєнинимими скласклададамими). Не знайшовши цього разу жодної миші, він міг пошукати ненадійні контакти та сподіватися, що на нього з Небес спустилася благодать, яка дозволяла зцілювати електронні пристрої. Очевидно, абат помилявся.

— Брате Патріку! — гукнув він у приймальню і втомлено зіпнувся на ноги. — Агов, брате Пате! — повторно закричав Церкі.

Незабаром двері відчинилися, і в кімнату прочвалав секретар, поглянув на відчинені шухлядки в стіні із лабіринтом комп’ютерної проводки в них, озирнув встелену папером підлогу та спробував оцінити вираз обличчя духовного провідника.

— Ще раз набрати службу ремонту, отче-абате?

— Не мороч голову, — пробурчав Церкі. — Ти вже тричі їм телефонував. І вони тричі обіцяли під’їхати. Мені потрібен стенограф. Негайно! Бажано християнин. Ця річ… — він роздратовано махнув у бік Скаженого Самописця… — якийсь язичник або й ще гірше. Позбудься її.

— APLAC?

— APLAC. Продай якомусь атеїсту. Ні, це недобре. Просто продай на брухт. З мене вже годі. Навіщо, скажіть мені заради Бога, абат Бумус — благословенне його ім’я — купив цей дурнуватий причандал?

— Ну, домне, говорять, ваш попередник любив різні технічні штуки, і машина дуже зручна, коли потрібно написати листа мовами, якими не володієте.

— Справді? Хочеш сказати, мала би бути зручною. Цей причандал… послухай, брате, кажуть, він здатен думати. Спершу я не повірив. Адже думка передбачає здатність до міркування, а значить — наявність душі[189]. Та чи може «мисленнєва машина», зроблена людиною, міркувати, а отже, мати душу? Тьху! Спочатку мені це здалося напрочуд язичницьким міркуванням. Але знаєш що?

— Отче?

— Усе треба осмислювати наперед! Воно мусить думати! Слухай мене: воно розрізняє між добром та злом і зробило вибір на користь останнього. Годі хіхікати, добре? Нічого смішного я тут не бачу. Це навіть не язичницькі уявлення. Людина склала цей причандал, але не вона заклала йому здатність до розмірковування. Говорять же про рослинну душу як передумову життя, правда?[190] Рослинну душу! І тваринну душу! Є ще людська душа, здатна до міркування; і це все, що перелічують у зв’язку з умовами втіленого життя, враховуючи, що ангели є істотами безтілесними. Але що нам відомо про повноту цього списку? Рослинна, тваринна, здатна до міркування — це все? Ось що — не все. Прямо в нас під носом. Он та річ. І вона лиха. Забери її звідси. Але спершу мені потрібно відправити радіограму в Рим.

— Мені збігати по блокнот, Превелебний отче?

— А ти говориш аллеґанською?[191]

— Ні, не говорю.

— От і я не говорю, а кардинал Гоффстрафф не говорить південно-західною.

— Чому тоді не латиною?

— Якою саме? Мовою Вульґати чи сучасною?[192] Своєму її варіанту я не дуже довіряю, а якби й довіряв, то не факт, що він довіряє своїй. — Абат насупився, поглянувши на корпус робота-стенографа. Разом із ним насупився брат Патрік, а потім підступив до однієї з шухляд і почав розглядати лабіринт її мікромініатюрних компонентів схеми.

— Миші немає, — запевнив його настоятель.

— А навіщо всі ці маленькі ручки?

— Не займай! — прикрикнув абат Церкі, коли його секретар поліз до ручок налаштування одного з кількох дюжин субшасі. Ці регулятори розташовувались одним комплектом в старанно зробленій квадратній рамі, з якої абат зняв кришку, на котрій пишалося спокусливе застереження: УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Ти ж нічого не порушив? — суворо запитав настоятель Патріка і підійшов до нього.

— Хіба що, може, ледь-ледь, але я, здається, повернув усе на своє місце.

Церкі показав йому попередження на кришці.

Патрік зойкнув, і вони обоє витріщилися на неї.

— Проблема переважно пунктуаційна, правда, Превелебний отче?

— Так, а ще хаотичні великі літери та деякі слова з орфографічними помилками.